Зізналась у коханні

Одного разу я теж піднімалась по сходам. Думала про тебе. Тоді раптом повернулась і зустрілась з твоїм поглядом. Як ти пізніше говорив – «очі сказали». Це було всього одну мить. Ти все зрозумів. Очі в тебе стали дуже темними, а потім як в світлофорі в них «загорілось червоне світло». Я повернула голову. Ще потім подумала – як таке можливо?

Я дуже хотіла, щоб лабораторні з електрики і магнетизму в нашій підгрупі вів ти. Нашу підгрупу віддали тобі.

2004: 2, 11, 19, 25 (лютий), 4,10,15,22(березень),1,15,20,27(квітень), 12,17(травень) – лабораторні з електрики й магнетизму.

11.02.2004. Шоста пара, електрика. Перед цим була пара у першої підгрупи. Я заходжу в аудиторію з студентами. Ти одягнув курточку. Я не дивлюсь на тебе. Мабуть і ти не дивився (чи дививсь?) Ти виходиш. Дівчата приколюються, що ти смалиш на порозі, а що ж буде далі, адже в другій підгрупі самі дівчата. Потім дивимось валентинки, адже скоро День св.Валентина. Я тобі купила откритку, вона у мене в сумці, в новому зошиті. Її зміст: «Я тебя люблю – я думаю об этом, когда просыпаюсь. Я тебя люблю – я думаю об этом, когда засыпаю. Я тебя люблю – я думаю об этом целый день. Я тебя люблю – я думаю об этом прямо сейчас. С Днем св. Валентина!». Нікому про це не кажу.  Мені дуже сподобалась валентинка Юлі Чмирук: «Быть может рано говорить люблю, но каждый раз с тобой встречаясь взглядом, я думаю, что ты тот человек, с которым я всегда хочу быть рядом». Чогось виходжу з аудиторії, перекладаю конверт з одного зошита в другий. Думаю про цю валентинку і про тебе. До аудиторії підходиш ти. Ти хвилюєшся, коли подаєш матеріал, а я на тебе навіть очі не можу підвести. Я просто горю і нічого не можу з собою зробити. Ти сидиш за столом і дивишся на мене. Я відсуваю стілець, щоб ти мене не бачив. Лабораторна робота № 3: «Розширення меж вимірювання амперметра і вольтметра». Дівчата потім приколювались, що я так застіснялась, що ти боявсь і підходити. Лабораторну роботу ми не доробили – ти відпустив. Після пари іду в «Фаберлік» – аби куди йти. Бог мій, який іде сніг! А перед очима – ти.

Якось бачила тебе в коридорі університету, біля 107. Ти йдеш мені назустріч і поправляєш своє волосся. Це було після пар, в коридорі – темно.

12.02.2004. Ранок. Іду в душ. Спускаюсь по сходах. Ти піднімаєшся по сходах з душу. Поправляєш волосся. Я глянула на тебе. Боже, ніяк не викину тебе з голови, вела себе як дурепа, ще й тебе зустріла!.. В твоєму погляді така ніжність, тепло. Я рвонула вниз. Чого я тікаю? Схопилась за перила. Ти мабуть чув, як я неслась як навіжена.

14.02.2004. Я для себе вирішила, якщо побачу тебе сьогодні – віддам валентинку. Спускаюсь в душ, вранці. Ти тут. Питаю, хто крайній. Ти ідеш в другий кінець коридору, зникаєш за поворотом. Чого ти туди пішов? Курити? Не знаю. Валентина Петрівна запитує тебе, чи ти посидиш на прохідній. Ти говориш, що будеш до 10-11 години вдома. Я дивлюсь на тебе. Я вирішила. Я іду в кімнату. Беру валентинку, іду на 4 поверх. Нікого, хотіла постукати до тебе. Раптом помічаю, що ти стоїш за дверима, біля вікна. Куриш і п’єш каву. Я говорю: «Вова, можна тебе?..». Віддаю конверт. Дивлюсь тобі в очі. Ти дивишся мені в очі. У тебе очі завжди здавались мені темними. А вони в тебе якісь світлі і зіниці не розширені. Ти говориш: «Спасіба». Не знаю, що далі робити. Розвертаюсь і іду. На поверсі – нікого. Одягаюсь, іду в город побродити, щоб заспокоїтись. Зайшла в меблевий магазин, подивилась каталоги.  Чого я оце ходжу-броджу? – повернулась в гуртожиток.

У гуртожитку фізмата на День св.Валентина, на прохідній, де зазвичай чекають черги в душ, поставили коробку, в яку всі, хто хотів, кидали валентинки.  Увачері мені принесли письмо-валентинку. Це був звичайний білий конверт, перегнутий і заклеєний з одного боку. На ньому ручкою був напис «Тимошенко Людочці к.523», а навкруги намальовані сердечка.  Взяла  його до рук і чогось з’явились неприємні емоції. Прочитала (щоб ніхто не бачив!): «Кохана. Я дуже тебе хочу. У всіх своїх еротичних снах я бачу лише тебе. Я хочу тебе трахнуть,  давай зустрінемось у неділю о 19.00 біля туалету. Фото нашого з тобою друга. Він хоче лише тебе. До зустрічі». Слова були написані на паперовому сердечку. Перед словами «до зустрічі» розовим лаком була приклеєна вирізка з якогось журнала з стоячим мужським членом. Увечері я постукала тобі у двері, думаю через возмущеніє, яке мене переповнювало. Глупо я поступила. «Це ти написав?» – показала тобі у дверях той конверт. Ти стояв по пояс голий, витирався рушником. Ти: «Ні». Не знаючи, що тобі сказати на твоє «ні», кажу: «Вибач» і закриваю двері.

У неділю, одягнувши брюки і зелений светр, годині о 17.00 я прийшла і постукала в двері твоєї кімнати: «Можна?». Ти: «Чим займаєшся?». Ти скочив з ліжка – дивився телевізор. Сів на ліжку, склав ноги по-турецьки, а я сіла на стілець. «Фігньой страдаю». Ти, мабуть, засміявсь. Починаю тебе розпитувати про все: який колір твій любимий. Кажеш: «Синій». Які фільми любиш дивитися – кажеш: «Екшен». Яку музику любиш слухати? – «під настроєніє». Спитала в тебе про зарплату. Сказав – 380. (Як робила в ДПІ м. Полтава, спеціально глянула – 480).  Кажу: «Ти міг би мене поцілувати?». Ти відмовляєшся: «Фантазія може сиграть злую шутку». Дивимось фотографії, ти розказуєш (мені заповнивсь негр, з яким ти фотографувався і твоя дєвушка), я не можу дивитись тобі в очі, хвилююсь, в горлі комок. Коли я починаю розпитувать про фото, рідних, ти дивишся на мене, тоді питаєш як мене звати. Я відповідаю, паралельно думаю, чого ти це питаєш. Хіба в журналі групи не знав чиє з імен моє? «Люда». «Мою маму тоже звати Люда». Я напружена, кажу: «Тобі шо подобається дивитись як людина дьоргається?» – запитання у мене явно некоректне і не в тему. Ти говориш: «Ти ж знаєш, у мене є дєвушка, почті жена. Нельзя ведь так просто давать чєловєку надєжду». Тобі 26 років, день народження 19.11.1977 року. (В 2009 Алінка написала мені смс: «Я за него вышла. А тебе 26 и ты старая дева». Сама була не стара 12.12.1977 р.н.?). Мабуть на тєліку стояла откритка. Я запитала, чи можна подивитись. Ти дозволив. Відкриваю, там щось про вітання з Днем св.Валентина, про те, що дєвушка буде його подарком і такі слова: «…давай попробуем с тобой новые позы». Запитую: «А де моя валентинка? Заникав?». «Да. У мене ж дєвушка». Тоді кажеш: «Романтика. В мене тоже таке було» (я тоже таким ранше страдав). Кажу: «Не нада було тобі писать, те що ти написав. Я до тебе з усією душею, а мені оце предлагають – показую середній палець» (ти засміявсь чи мені здалось). «Чого ти рішила, що то я написав, от мені докажи. Це серйозне обвінєніє. Мабуть там було щось таке нехороше. Мені цікаво про це поговорити». Мені чогось незручно це обговорювати. Відповідаю: «Логічно подумавши, співставивши факти… я не хочу про це говорити». Почали з’являтись паузи. Ти два рази дивишся на годинник. «Ти кудись поспішаєш?». «Ні. До мене часто заходять». «Ну, добре, я піду. Подивись чи нікого немає». Ти виглянув за двері і я пішла до себе.

19.02.2004. Лабораторна робота «Закон Кірхгофа». Я запізнилась на пару. Не можу дивитись на тебе. Раз глянула, на твоєму обличчі розгубленість – значить тобі не зовсім однаково. Крутиш щось в руках: «Треба чимось пожертвувати» (два рази повторив). Мною? (заради Аліни?) Мені? (Заради тебе?). Що ти маєш на увазі?

Лабораторна № 5 «Визначення температурних коефіцієнтів опорів металу і електроліту». Я запізнилась на пару. Дівчата кажуть, що ти все під’єднав. Ти торкаєшся ручкою то до лоба, то до носа. Одногрупниця Аліна каже мені: «Чого він не жениться. Кому він буде потрібен такий старий». Я : «Йому ще рано женитися». Аліна: «Хто за нього піде?». Я: «Я піду». Ти не міг цього не чути. Я не піднімаю на тебе очі. Ти ідеш, сідаєш, настрій у тебе дуже кепський. Кажеш: «Хто хоче зі мною поспілкуватись?» Альона і Оля довго здають лабораторну роботу. Я дивлюсь на тебе.

В кімнаті гуртожитку одногрупниця Аліна: «Ти трохи дивись за собою…». Тон такий наче вона мені мама або господиня кімнати, в якій ми разом живемо. Нічого їй не сказала.

Наступного ранку ми зустрілись біля душу. Ти дивишся на мене. Радий (якби ти знав, я тоже).  Я так нервувала, що тільки сухо привіталась.

Березень 2004. Ти сидиш в душ. Сам. Я кажу: «Доброго ранку». За голос убила б себе. Ти промовчав. Ми сидимо на різних кінцях. Мовчу. Я думаю про себе і про тебе. Скоріше всього і в тебе ті ж думки? Чи про що ти думаєш? Чого мені так незручно?

4 пара. Лабораторна робота № 6. Ти запізнивсь на пару. Сьогодні ми здаємо тобі лабораторну роботу № 3. Вийшла, повернулась.  Чого мені було виходити? Питання легкі, правда не всі знаємо відповіді. «Чого ж ви мовчете як партизани?» – питаєш. «Да, партизани. Аліна, Люда і Надія» (його дівчину звати Аліна). «Які у вас гарні малюночки». В лабораторній роботі переплутали вісь абсцис і ординат. «Ми можемо і переробити». «Та ні, навіщо?» – зараховує 3 лабораторну роботу. Аліна і Надя ідуть: «Люда, ти ідеш?». «Ні». Одногрупник Юрій запитує: «Чому ти не ідеш?». «Не хочу». Кажу: «Володимир Миколайович! Щоб ми не були партизанами, ви можете пояснити мені лабораторну роботу?». Ти: «Можу. Яку?». «4. Я її не зрозуміла. Коли до вас можна прийти, щоб Ви були вдома?». «Я пізно додому приходжу (о 10-11 год. Ти ж знаєш). У понеділок» «У Понеділок, 8?» – перепитую. «Або краще у вівторок». «А можна точніше». «Не знаю, мене треба вилавлювать в інституті». «Мені треба знати точніше…». «Я ж сказав, треба вилавлювать в інституті». Дивимось одне на одного, в тебе зіниці не розширені, ти вже починаєш злитись. Кажу: «Харашо. Спасіба».

29.03.2004. «Вова, мені треба з тобою поговорити». «Після пар, 10-20 хвилин, біля інституту». «Ну мені цього мало». «10-20 хв». «Ну харашо». Я подивилась скільки в тебе пар. Ти ходив додому, мабуть, їсти. Я сіла так, щоб мені було видно, як ти йтимеш. Ти вийшов з 107 аудиторії і виглянув у хол універу, побачив мене. А я тебе. Як це написати. Ти пам’ятаєш ту картинку, що наклеїв на лист-валентинку? Мені здалося, що у тебе «наш з тобою друг» світиться червоним… Ти спускаєшся по сходах. Я вже складаю листки у сумку. Ми ідемо поряд. Я трохи попереду. Відкриваю двері, ти штовхаєш їх. Мені так приємна твоя допомога, якби ти знав! Наче позаду мене…стіна. Вийшли на поріг, ти витягуєш сигарету, закурюєш. Ми ідемо, спускаємось зі сходів. Я: «Ну, що ти скажеш?» (очі в тебе злегка червоні, так хотіла спитать у тебе, чого в тебе такі очі червоні). Ти аж підскакуєш: «?!! Це ж ти мені хотіла, щось сказати!» (тіпа нічого собі!). Намагаюсь загладити свою нелогічність: «Ну все, ладно. Скажи, чому ти отримав у Куліковського «4»?». «А ти звідки знаєш?» «Почула». Мимоходом: «На пари не ходив. Треба було на пари ходити. Так, що ти хотіла мені сказати?» «Ти отримав у неділю валентинку. Від кого?» «Не знаю. Вона була не підписана. У мене багато таких валентинок. Не підписаних» (ти сказав «не підписаних» з притиском, з такою інтонацією в голосі так ніби упрікнув мене чи що). (Перед цим я чула як дівчата з 521 розмовляли між собою, Іра: «Оля (моя одногрупниця) дала вранці йому валентинку…» «що він сказав?» «Спасіба»). Я: «Я хотіла в тебе запитати: «Що ти хочеш? Адже в даній ситуації мої бажання ролі не грають». Ти: «Я від тебе нічого не хочу. А що ти хочеш?». Наважуюсь і кажу: «Я хочу тебе трахнути (дивлюсь в твої зелені очі, на реакцію), я хочу бачити тебе, говорити з тобою». Ти: «Нічим тобі не можу помогти. Люда, ну а смисл? Через два тижні я взагалі не буду появлятись в гуртожитку». Кажу: «Мені все рівно. Чи є в тебе жінка, чи є в мене надія, чи немає…Ну от, наприклад, ти часто їздиш додому?». Ти: «Ні, не часто». «Тобі ж хочеться бачити своїх батьків? Чуму ти їздиш додому. Ти ж скучаєш за домом?» Ти: «Батьки заставляють приїжджати». Кажу тобі за письмо-валентинку. Ти: «Давай слічим почерка. Принеси цю записку». Я починаю злитись: «Причом тут почерк? Та можна як завгодно написати!». Ти: «Принеси…» Я: «У мене, крім того, її тут нема, вона вдома» (я тобі збрехала). Ти: «Та я до 14 лютого не знав як тебе і звати!» (???!!!)… «Ну раз на тиждень, на парі» (бачити). «Ні, мені цього мало. Ну коли ти буваєш вдома?…півгодини…». «На вихідних. В суботу я іду приблизно о 10-11 годині з дому». «Добре, я прийду в 10, на півгодини. Все. Пока». «Пока». «Пока. Щасливо». «Пока». Кажуть, нахальство – друге щастя. Получається, я до тебе нав’язалась, а твоєї згоди не отримала…

03.04.2004. Я вранці накрутила волосся, взяла сир і апельсини, які нам давали в місцевій столові при санаторії нашого вузу. Я ж ішла «в гості», не з пустими ж руками… Я прийшла, а ти даже не пригласив мене присісти.

- «Прівєт».

- «Я вже йду. Забери це…» (суєта, незадоволення).

- «Я не заберу. Хочеш – викинь» (я роззулася і сіла на бильце твого ліжка).

- «Я поспішаю, у мене призначена зустріч з людьми»

- «Але ж ми домовлялись…»

- «Я тобі нічого не обіщав!»

- «Ну годину» (потім я вже просила менше)

- «Ні, 5 хвилин»

- «Вова, у тебе попереду ціле життя»

- «Ну ні. Я вже половину й так прожив. Мене чекають люди (чи щось в такому дусі)»

Прошу тебе розказати що небудь.

- «Це ти дожна розказувать. Це ж ти прийшла у гості»

- «А смисл, Люда?»

- «Мені це нада»

- «Но мені це не нада! Уви! Мені це не надо! (Комкаєш пусту пачку з-під сигарет, біла з синім) Ну, чого ти мовчиш?»

- «Я не знаю, що сказати. Скажи, на яку тему ти хочеш поговорити, що тебе цікавить?»

- «Ну мене зараз, наприклад, цікавить, яка зараз ціна на стєнки. Ти володієш такою інформацією?»

- «Ні, я такою інформацією не володію»

- «Ну тоді…(щось з області фізики), але я сумніваюсь, що тебе щось тут цікавить (ти мабуть мав на увазі, що чи зможу поговорити на цю тему, і т.д. і т. п.)» – сказав це з такою інтонацією в голосі, що я задала собі питання, з чого ти рішив, що мене така тема може не цікавити. Хіба вже я так виглядаю, що ти зробив такі висновки. Думаю, ти просто хотів швидше закінчити нашу розмову.

Щось запитала тебе про те чи можна поїхати з тобою додому.

- «Я єду со своєй дєвушкой».

Спитав мене куди мені їхати.

Кажу: «Нам по дорозі».

Попросила тебе щось мені подарувати.

- «Я дарю подарки только своєй дєвушке».

- «Я чула, що ви зараз над чимось працюєте».

- «Ми ні над чим не працюємо» (зробив наголос на останньому слові, воно тобі явно не сподобалось). «Ну все, пора. Забери те, що ти принесла».

- «Ні, я не заберу, хочеш – викинь».

Я вийшла з нашого гуртожитку і пішла в місто. Ти тоже вийшов, бо обігнав мене біля сусіднього гуртожитку, мабуть пішов у напрямку центра.

04.04.2004, близько 20.00. Я лежу на ліжку. Включене радіо: «Руске радіо»: «…Хорошей девочке Людочке. Все у нее будет ха-ра-шо». Группа «Корни»: «Плакала береза».

05.04.2004, близько 20.00. Мене звуть на прохідну, до таксофону. Мені ніколи не дзвонили на таксофон. Хто це може бути? Питаю у дівчини, яка чергувала: «Голос чоловічий чи жіночий?». Сказала: «Жіночий. Передзвонять до таксофону через 10-15 хвилин». Я спустилась і чекала. Подзвонили. Я взяла трубку:

- «Це хто?»

- «Вы не узнали?» – голос незнайомий.

- «Нет»

- «Кто вы?»

- «Ваша любовь»

- «Как Вас зовут?»

- «Сережа»

- «Что вы хотите?»

- «Увидеть вас. Давайте встретимся завтра в 6 возле альтанки…у меня будут…цветы»

- «Нет, я не доверяю человеку, которого не вижу. Если вы так хотите меня увидеть, тогда приходите в общежитие № 2 через полчаса»

- «Через 40 минут»

- «Харашо»

21.40. Я сиджу біля таксофона, в гуртожиток заходиш ти. Я встаю з крісла. Іду за тобою. Дівчина на прохідній коментує: «Дождалась?». Ти йдеш, а я за тобою. Між третім і четвертим поверхами я наважуюсь: «Вова. Об’ясни, що це за приколи?».

- «Що ти хочеш?»

- «Я сказала, що я хочу».

- «Я тоже сказав, що я хочу», В твоїх руках ключі.

Ти дивишся на мене, у тебе лице… Чого я така дурепа?…у мене закінчувались місячні… Я опускаю очі.

- «Що не ясно?! До свіданія!»

- «Вова, Вова, Володя! (ти обертаешся) Харашо, тільки давай не сьогодні, а завтра. Вова, я тебе не понімаю. Давай завтра поговоримо на свіжу голову».

- «Опять якісь пісьма, пред’яви. Я зайнятий. Мій час дорогий».

- «Ну ти ж не зайнятий з 10 до 8».

- «Конєшно! Мені ж нада виспатись!».

- «Давай поговоримо завтра».

- «Спокойной ночі!».

- «Спокойной ночі».

- «Спокойной ночі!».

06.04.2004. Я тебе шукала в інституті, щоб поговорити. Ти ішов в аудиторію і в тебе мабуть роз’язавсь шнурок. …стоїмо біля вікна в інституті:

- «Люда, думаєш, я за тобою дивився. Та в мене таких як ти сотні!».

- «Я одна така».

Щось почали говорити один одному про психологію.

Питаюсь об’яснить, що я бува думаю про тебе, аж ось і ти…

- «Ти мене чувствуєш?».

- «Да!».

- «Но я тебе не чувствую!»

- «Вова, я понімаю, ти женишся, у тебе є возможность остатись в Полтаві…».

- «Я не остаюсь в Полтаві!».

- «Ти вмієш достать».

- «Да, я знаю, вмію». (Хоч чесно сказать мені ніхто цього ще не казав, та й чим я тебе так достала? Но я рішила согласиться, що вмію).

- «Ти поділився з Аліною?»

- «Я шо – кончений?!». «В один прекрасний день ти, Люда, ввірвалась в моє життя, і, надіюсь, в один прекрасний день ти з нього підеш. І ти з нього підеш, через два тижні». (Чесно, мені стало обідно, що ти так скоро будеш радий мене здихатись, Вова).

- «Тобі нарвиться пісня «Корни» «Плакала береза»?».

- «Нє, кончєна пісня». «Я ні разу не хочу тебе бачити!» (якось раніше я в розмові з тобою сказала: «канєшно, ти можеш мені сказати, що не хочеш мене бачити і я не буду попадатись тобі на глаза…»; ти пішов від вікна, щьолкаючи пальцями). Треба щось робити… я наплювала на те, що так не можна, як хто мене дьорнув…побігла за тобою. Ти вийшов з універу, я підбігла до тебе при всіх – просити пробачення:

- «Вова, прости мене, пожалуста, ну я дура…» (хоч я так і не щитаю, но нада ж було спасать ситуацію, тільки не знаю чи я спасла чи на оборот…). Ти: «По-перше, в інституті я для тебе Володимир Миколайович, по-друге, почитай етику, а по-третє, якщо ти щось кажеш, нада уміть це доказать» – ти курив цигарку і свердлив мене очима. Я з усім согласилась і спитала: «Коли я вас зможу побачити?» (яка чемна дурочка). Ти: «В інституті, на парі».

У гуртожитку фізмата з’явивсь охоронець Сергій, йому під сорок років, спортивний, але вже сивуватий. (А перед цим хтось явно по приколу оставив для мене на прохідній записку (аркуш А4, три рази перегнутий з написом: 523, Тимошенко Люда) з помилками від якогось Сєрьожі. Зміст:

                            «Привет мое солнышко!

Извинви, что вчера я не пришел, меня срочно визвали на работу. Ты наверное ждала, у меня не получилось (честно).

         При встречи ты обязательно почувствуеш мой мужской потенціиал. Давай, мой зайчик, пойдем сегодня в кино на 20.00. Я зайду за тобой в 19.00. Надеюсь, что сегодня ты будеш такой же прекрасной как всегда.

         Не воспринимай это в шутку, потому что чувства я не могу в себЯ(е) долго таить. Все поТ(д)робности при втречи. Я отвечу на все твои вопросы.

ПожадуйстЫ(а) не откажи мне в встречи.

 

6.04.2004                                   Сережа (підкреслено) підпис

 

         Мені й так було погано. Обідна записка: насмішкувата і пуста. Перевела мені цілий вечір. Як зараз помню як я лежала і страдала).

 

Інколи, як я сиділа на першому поверсі гуртожитку, готувалась до пар у ленінській кімнаті, новий охоронець Сергій заходив і починав зі мною розмовляти. Теми розмов торкались тебе, хоча я йому нічого про нас не говорила. Наприклад, розповідав про фільм «Двенадцать стульев»: «…просмотрели один и тот же фильм, а поняли по разному….я этим не занимаюсь», «…вечером деньги – утром стулья, утром деньги, вечером стулья». Говорив «вот у вас здесь живет преподаватель, думаєшь он много зарабатывает?…», (цікаво і на що він натякав, на те, що я до тебе пристала, бо захотіла твоїх грошей? Переслідує меркантильні інтереси – про зарплату ж питала), «Нет ничего страшного в том, что девушка отдается мужчине».

Запам’яталась розповідь його про те, як одна зі студенток, закохавшись у викладача, прийшла до нього у кімнату гуртожитку. Чи це було насправді чи то Сергій вигадав – не знаю.

Одного разу, пройшло небагато часу після нашої «розмови» в інституті, я, скоріше з цікавості та наявності часу, взяла в бібліотеці фізмата підручник з етики, пішла і почала передивлятись його в ленінській кімнаті. Зайшов Сергій і після «вступної бесіди», сказав, що не треба сприймати все так буквально, маючи на увазі моє читання етики. Думала щось заперечити йому з цього приводу, сказати, що й не думала сприймати все буквально.

Цей Сергій так якось почав говорити мені про те, що у чоловіка може бути дуже багато волосся на всьому тілі, що деякі дівчата цього лякаються, чи то їх це відштовхує від близькості з чоловіком… До чого він це казав, чи на тебе натякав?.. Я знаю, що ти «пухнастий».

І от я рішила пригласить тебе до себе, як чоловіка, в якого закохалась і якому хотіла догодити. Запросила  на Пасху. Маючи на увазі твої слова, що якщо я щось говорю, то нада уміть це доказати, написала тобі свої міркування з приводу того, чому я вирішила, що записка була від тебе. (Наївно це було. Ти як казав: «я тоже сказав, що я хочу» мав на увазі не слова сказані біля інституту, що ти від мене нічого не хочеш, а слова написані у «конверті»). Запросила тебе до себе в 523 на ніч. Увечері прийшов цей Сергій Васільєв. Запитав, чим я збираюсь займатись. Я так бойко: «Учиться». Запитав чи я не їду додому, чи поїхали дівчата з кімнати, чи я когось жду, щоб я змінила постіль, щоб я не переживала – «все будет на высшем уровне». Я слухала, що він казав і дивувалась його візиту. А тоді він почав говорити неприємні речі від твого імені: «Зачем мне нужна жена, которую я должен буду всему учить», «мне нужна квартира». Сергй мені сказав, що я – «не в твоєму стилі». В процесі розмови ще натякнув, що в тебе на мене може «не встати». Для мене, закоханої, це був шок, я «зависла». Краще ти б мені це сам сказав… Сергій привів такий приклад, сказав: «если девушка нравится мужчине, то он старается ее приобнять… Тратит свое время, дарит подарки, цветы…Не пошлешь же человека на три веселых буквы. Мне не нравится цвет лица, глаза, уши… Маленька, юна… Малиш, ты не в моем стиле. Отползай…Развести через месяц как лоха…Дружить – пожалуйста, но не больше…». Стою ошарашена, а він мені цукерку дає – каже: «Чтоб ночью было не горько…ну, улыбнись!».  То, може, ти мене трахнеш (мені цікаво, це для тебе грубе слово, чи ти як людина без комплексів вживаєш його постійно (як тобі признаються в коханні)?), а потім ми будемо тільки дружити?

Ввечері пішла в душ, вийшла, а ти сидів біля душа у коричневому светрі, небритий. Я прождала тебе цілу ніч. Рано-вранці ти пішов з гуртожитка.

25.04.2004. 19.00. Я сиджу в ленінській кімнаті. Намагаюсь зосередитися на задачах з фізики. А думаю про тебе. Згадую перше квітня. Ти вийшов з душу. А ми зайшли в душ. Юля з 522:  «Нестеренко виїжджає з общаги. Знайшов свою єдину. На дівчат тепер і не дивиться. Зато дівчата на нього дивляться. У нього є любимі групи, там де Одай Люда, Таня, ще економіки… Треба буде в нього попросити новий адрес».

         Лабораторна в тебе. Я щось відповіла Наташі Сипко. Підняла очі і ми зустрілися поглядами. Ти … (?) повернувся і пішов до столу, сів. Ти почервонів. Знаєш, ти дуже юний, коли червонієш (ну як хлопчисько) і дуже милий.

         Ти підійшов до столу, де лежали лабораторні, взяв одну, дивишся і заусміхався (мабуть думав ти не про те, на що ти дивився). «Дівчата, дівчата…» (так?).

         Зате на наступну пару ти вирядився просто супер. Але обличчя в тебе було незадоволене. Коли я сиділа і дивилася на тебе, я думала, що мені все рівно, як ти одягаєшся. А ти був явно не в гуморі, можна сказати навіть злився. Коли ти так дивився на мене, мені було дуже незручно. Потім ти змилостивився і всівся по-людськи… (Чогось мені спали на думку твої слова про вихід з-під контролю ситуації. «Що робити Вова, коли ситуація виходить з-під контролю?»).

         Я б могла ще багато чого написати. Але мені хочеться згадати про ту пару, після Пасхи. Ти на ній не був. В принципі, я ще зранку знала, що ти на неї не прийдеш, точніше не було того відчуття, яке в мене з’являється тоді, коли я маю тебе точно побачити.

         Це було раніше, перед цією парою. Уже не пам’ятаю, чого мені потрібно було піти в універ, але я йшла і точно знала, що побачу тебе. Як це не банально звучить, та «в моїй душі піднялася хвиля радості». Я піднімаюся по сходах і бачу, як ти спускаєшся. «Ну подивись же на мене!». Очі у тебе темні-темні. Потім я спускалася в підвал і в мене така цікава картинка в голові з’явилася. Емоції важко описати.

         Перед наступною у тебе парою сиджу в 314, пишу лекцію. Раптом з’являються думки, упевненість, ти таки будеш на парі. Твій зовнішній вигляд говорить: «Тепер ти мені «по-барабану»». Аліна Лупашко  дивиться на мене, посміхається і так єхидно: «Навєрно він з дєвушкою своєю перегуляв. Вона така ізящна, сімпатічна». Я дивлюся на твої плечі…(«любовь повернулась ко мне…»). Ця «вершинка айсберга» для тебе, моє сонечко, коханий.

Мені в руки потрапила тоненька синя брошурка з інформацією про персональні комп’ютери, я взяла її в переході біля Каланчі як рекламку. Подумала, що тобі вона може пригодитись. І заразом на її синіх палітурках написала тобі цього «листа» (див. вище). Помню, ти коли читав, то аж виглянув із-за лабораторної мебелі аудиторії, щоб на мене глянути. Ти глянув, а мене це так збило з толку, що почавши говорити з одногрупницями, я стала реально тормозити. Щось таке зморозила, що мені стало соромно, що ти це міг почути. Про червоні жіночі панчохи.

30.04.2004. Я кажу тобі ”Привіт” (кажу це поза інститутом!). У твоїх очах виразились емоції зі знаком мінус. Іду на лекцію в універ. Попереду – Люда з 51 кімнати гуртожитку з подружкою. Сміються і чекають доки я підійду ближче: «Вона вже так заплуталась, що каже прєподаватєлю «прівєт»»…Оце ти…(падлюка), Вова!

Пишу лекцію, дуже сильне бажання тобі дещо сказати. Мене аж трусить. Поєднаємо можливу приємну зустріч  з відносно корисною справою підготовки до семінару. Виходжу з аудиторії, спускаюся по сходах. А ось і ти, моє сонечко. Хотіла висказати тобі все, що я думаю з цього приводу. Кажу тобі «Доброго дня». І в тілові, і в голосі – тремтіння. На сварку з тобою мені духу не хватає.

01.05.2004.9.50. «Боже, яка я зла!» – повернулася з душу (в який я так і не сходила). Лягла на ліжко, погано на душі. «Як же ти мене достав! І яка ж я зла на себе, що так реагую і так відчуваю тебе!». 8.45 – я зібралась в душ. Каскад думок: «Я тебе ні разу не хочу бачити!» (тіпа достала)… Я поспішаю, спускаюсь сходами. Думаю, що одного разу вирішила стати біля вікна напроти сходів, почекати тебе і сказати: «Привіт, коханий! Пішли разом у душ». (І ти тоді трохи пізніше мене спустився). Чи може цього разу здивувати тебе? Здивувала, наступного разу. А ти «здивував» мене своєю  реакцією. Я знала, що побачу тебе, стала біля вікна між першим і другим поверхом. Ти спускавсь, дивишся на мене, що я стою. Я: «Вова, я тебе чуствую!». Ти: «Ну й шо?» і пішов вниз по сходах. Даже не знала, що тобі й казати на твоє «ну й шо».

Біля душу черга. Два місця скраю вільні. Знову згадую тебе. Сідаю на крайнє. Повертаю голову – твій силует у кінці коридору. Відвертаюсь і… чортихаюсь у думках… Повертаю голову – ти знову пішов. Куди це годиться? (Пригадуєш аналогічну ситуацію?) Ти знову через мене не сходив у душ! Я іду на свій п’ятий поверх, …(Бог) з тобою! Я можу і пізніше скупатися. Тебе немає навіть в коридорі. Бажання піти до тебе і сказати: «Вова, ти достав уже! Іди купайся! Мене там не буде!». Але я боюсь. Так боюсь, що не можу цього страху описати словами.

02.05.2004. Близько 18. В голові крутиться питання: «Володимир Миколайович, мені цікаво, трахатися для Вас – це грубе слово?». Що ж, якщо я не можу позбутися цієї думки з голови і впевнена, що побачу тебе, то чому б і не перевірити знову це «прекрасне» відчуття. Мені приємно Вас бачити. А тобі? Бачити і чути ? – все в мене буде хо-ро-шо?.

Як думаєш, я це вигадую чи підстроюю? А тоді Сергій Васільєв: «чого ти за ним так убиваєшся». Вова, я хоч «маленька і юна» і «не в твоєму стилі», але за місяць таке не проходить (до речі я пишу це на тверезу голову і я цілком нормально мислю). Цікаво, ти відчуваєш, як мені зараз погано? Чого ж ти став злий на мене такий? Що я не так зробила?

Вова, ти вбиваєш мене своїми словами!

03.05.2004. 23.40. Сьогодні я набралась сміливості і нахальства – прийшла до тебе в кімнату. Взяла в руки підручник з фізики і в халатику пішла по коридору до любимого мужчини, до свого прєподаватєля. Ти сидів за столом і щось паяв. Що ти мені казав? Сказав: «Я тебе сюда не приглашав», (а куди приглашав – до туалета?), «валі отсюда, Люда», «двері там». Побажав мені «Спокойної ночі». У мене вона просто клас, а в тебе? Твій вчинок не дуже оригінальний. Ти стаєш жорстоким і передбачуваним, тільки руки в тебе трусяться. Ти виставляєш мене за двері, а я дивлюся в твої очі і думаю, які вони в тебе незвичайні (як хамелеони змінюються залежно від того, що ти говориш і який у тебе настрій. Коли ти говориш нещиро, то вони в тебе стають зеленуватого кольору). Просто не можу в них надивитись. Пригадуєш, Вова, ти риторично запитував: «А смисл, Люда?» (якщо ти мені не подобаешся чи що ще?). А мені б, Вова, хотілося, щоб ти відчув весь смисл і всю красу життя, побувши на моєму місці і почувши «валі отсюда». Твоє «можливо колись» (рівносильне ніколи), і я підходжу до тебе, а ти…віддвигаєшся, встаєш…(наче я не людина, а вкрай небезпечна істота). Мені пояснив Сергій Васільєв, що ти «не хочеш мене обідити» і т.д. і т.п. і іще багато чого (на випадок, якщо ти передумаєш), ти ж в курсі, раз він мені це говорив від твого імені; і «хеппі енд» у стилі «перемогла дружба». Я від тебе зараз хочу не більше, ніж ти від мене того вечора. Далі… що ж далі? Далі я, як цивілізована людина, пропоную тобі дружбу. Ти: «В смислі?» Я: «В прямом». Ти: «Дружба не получиться. У мене вже є два друга. Мені їх отак вистачає (провів рукою «під горло»)». Тоді, будь добрий, поясни мені, який смисл тобі підходить? Виставив мене за двері. Я розвернулась, і в мене ніби тягар з душі зваливсь – хух… Аж дивні мені мої відчуття. Наче це я когось  виставила за двері, а не ти. Бог із ними, з цими відчуттями.

Те як я себе потім повела, інакше як глупостю і рєбячеством назвати не можна. Чергувала одного вечора в гуртожитку. Мила поли на 4 поверсі. Постукала чи не постукала в 400 кімнату, відкрила двері: «Спойной ночі!». Не пригадаю точно твою реакцію. Ти виходив з кімнати – швидкі рухи, гострий, сердитий погляд. Не можна було так робити. А ще ти потім сидів біля стінки, чекав черги в душ. Я була на прохідній, з прийомника звучала пісня: «…быстро прошла эта сладкая дрожь, капают слези мои словно дождь…я отдалась твоим нежным рукам, больше тебя никому не отдам…сойти с ума от розлуки на час, сойти с ума вспоминая о нас…в пульсе моем бьется имя твое, все что мне нужно – остаться вдвоем…». Така пісня. І ти її слухаєш. Мені шкода, що близькості не було. Ти злий, сердишся – я ж бачила тебе, твою позу тіла, твій вираз обличчя…

9 травня я пішла до тебе на 4 поверх. Хотіла привітати зі святом. Вдягла білу нарядну блузку і брюки з кльошем. Постукала в кімнату. Відкрила двері – тебе немає. Де ж ти? Що робити? Підождати в кімнаті? Відкрились двері. Я поняла, що ти був в умивальниках. Реакція: твої брови вигнулись дугами. «С праздніком тебе, Вова!..».  «Пошла нахуй, блядь! Я сказав – нахуй!». Ти схопив мене руками вище талії і вишвирнув за двері кімнати. Я пішла в 523 кімнату ридати. А ти, я так думаю, одягнув чорні окуляри і пішов у місто, щоб потім гуляти з своєю дівчиною.

07.07.2004. Милий мій, рідний, коханий! Що мені робити? Не можу тебе забути. Сьогодні ти злий, ти ідеш мимо. І нам нічого сказати один одному. Я не знаю, як до тебе звернутися. Я опускаю очі, мені не хочеться витріщатися на тебе. Як би я хотіла бути такою, як ти любиш! Учора не могла заснути півночі. Що ти зараз робиш із своєю милою? Коли займаєшся з нею любов’ю, то хоч раз думаєш про мене. Це ж треба так втюритися.

Чого я така впевнена, що ти хочеш мене (тому що написав-пошутив? Тому, що сказав-пожалів?) А в результаті я тебе вивела – і ти послав мене «на хуй» А якби хотів бути зі мною, то певно був би і не раз. Ти – просто чесний трус, який розповів про мене знайомим. (Заходжу в туалет. Якісь жінки, що працюють в університеті дивляться на мене і одна каже іншій: «Це вона?» «Да»). Ну ти ж і придурок. Прости, я зла і в мене болить голова.

Ти перестав ходити на лабораторні.

Остання пара, залік з лабораторних.

Стою перед тобою, моя любов. Втикаю в лабораторну і нічого там не можу розібрати. Питав у мене: «Як виміряти фізичну величину?». «Не знаю». «Порівняти з еталоном». Ще щось питав. Тоді спитав: «То що ви хочете від мене на сьогодні?». Всі з нашої підгрупи вже поздавали тобі залік. Ти сидиш за журналом. «Читати можна в читальному залі…або в іншому місці…» – кажеш сердитим тоном. Ти нічого вроді не казав, а мені вчулось: «Пошла вон». Встала, взяла папку з лабораторними. Кажеш: «І журнальчик забери…». Сиділа під дверима лаборантської. Читала лабораторні. Ти вийшов з пакетом, обернувсь, глянув на мене і пішов. Догнала тебе на порозі університету. Ти витягнув телефон. Як бути? Ти йдеш.

…Я догнала тебе з журналом біля міської ради.

–  «Шо нада?»

– «Ти нада»

– «Що ти хочеш?»

Не знаю що сказати, кажу перше що прийшло мені в голову:

– «Ну на сьогодні я хочу пригласить тебе на чай…»

– «Тобі лічиться нада! Дєвочка, ти не понімаєш…»

Не хочу даже слухати, що ти мені будеш казать, як це все мене дістало:

– «Вже пізно лічиться!..» – дурна звичка перебивати людину, не дослухавши до кінця. Якби я тебе любила по-справжньому, то впала б перед тобою на коліна. Як просити, щоб ти обнімав, цілував мене, кохавсь зі  мною, якщо твій приятель, по твоїй же просьбі, сказав, що я тобі не нравлюсь. Про залік я не думала. Ще не хватало уніжатись перед тобою через допуск до екзамена.  Ніхто й не запитав мене, чого ти мені його не поставив.