Як на радіостанції «Руске радіо України» звучали пісні і передачі та коментарі радіоведучих про наші з тобою стосунки

29.04.2006.19.50. Сьогодні з батьками  садила картошку. Потім приїхали… Десь після 19.30 я вмивалась і захотіла послухати «Руске радіо». Так спішила, боялась щось пропустити. Включила і пішла вмиватись. Так спішила, що й не зовсім витерлась рушником. Зайшла в кімнату і включила голосніше (чого не включила раніше?). Взяла твою фотку. Дивилась на тебе і вперше за стільки часу не було такого болю і злоби і… Дивилася на тебе і … могла дивитися. Потім (!!!): «Русское радио»: «Все будет хорошо»… Плакала  береза… «Все будет хорошо» і щось потім, а потім інша пісня: «…я научусь тебя любить…», після цієї другої пісні я розплакалась… конешно, ти зі мною не будеш, ніколи не будеш моїм чоловіком… (Я згадую слова мого батька, як ми одного разу сиділи біля нашого ставка. Це невдовзі по тому, як ти женитвсь. Він сказав про тебе, що через пару років ти мене ще можеш під’їбнуть, що не треба було нікому відкривати душі. Як нормальний, то може так і не зробить, а як ненормальний, то… ти виявивсь ненормальним).

Я сьогодні так багато дивилась на твою фотку. Даже рішила писать все «з нової сторінки» про нашу lav-історію (стараюсь внушити собі, що вона несерйозна, щоб пом’якшити біль від того, що ти не зі мною), як про давно минуле і неповернене. Мені так цікаво, що ти зараз робиш? Як ти  зараз почуваєшся? Що ти хочеш? Я хочу послухати твоє серце, як б’ється твоє серце. Моє сонечко, знаєш, ще на «Руском радіо» звучали такі слова: «Никогда не гоняйте свою жену с криками «Проститутка!». Вы не представляете, какую рекламу Вы ей сделаете». Точно як про блядь. І наш «шановний декан» рішив (… «я думав, вона нормальна»…).  Хоч чесно, не дуже це все логічно співставлено. Я зараз хочу бути з тобою. Може я чокнута? Коли я починаю так «сходити з ума», я думаю, що в мене шиза. Тоді я стараюсь заспокоїтись, забутись і переключитись на щось інше. Я сьогодні дивилась на твою фотку і уявила тебе з сивим волоссям на висках. А так, на мою думку, на обличчі ти не поміняєшся, тоїсть риси обличчя стануть ще більш виразними, трохи старшими.

Я сьогодні вранці їхала додому на попутці. Я сходжу з ума. Цілу дорогу думала про тебе і про те, щоб попросить у тебе стати батьком моїй дитині, яку я хочу мати від тебе. Я приїхала додому, подивилась в дзеркало на свою «вроду», точно хвора, якщо мрію про це. Ти – такий гарний і я – така сіренька. Я б хотіла, щоб ти прочитав це. Мабуть, ти, у кращому випадку, покрутиш пальцем біля виска. А я за тобою соскучилась дуже-дуже-дуже.

01.07.2006. Я  хочу написати, що я величезна дурепа. Я сьогодні ввечеі і вночі дуже хотіла подивитись на твоє фото. Я лягла спати, бо подумала, «що немає сенсу» – що від цього зміниться? Перед ранком встала і подивилася. У мене точно параноя. Думала про тебе, про чоловіка, у якого є все, що треба: «любімая дєвушка», дитина від неї, матеріальне благополуччя. Я страшенно устала. Я тебе дуже-дуже мабуть любила чи люблю. Знаєш, чому мене все не влаштовує в житті, бо поруч зі мною немає тебе (зараз слухаю пєсню «Белый букет», «…мы будем вместе навек: я и ты..». А в житті все не так). Я незадоволена собою, своєю фігурою, зовнішністю, своїми думками. Я тебе не варта. Я стільки б хотіла тобі розказати. Мені нехарашо на душі. Я за тебе навіть не намагаюсь боротися. Як дивно, я б все, що маю, проміняла б на твою присутність у моєму житті. Я від тебе хочу дуже багато – тебе поруч, але… Дружба з тобою теж була б мені в радість. Але в деякі моменти я нізащо б не погодилась на «тільки дружбу». Так мучаюсь. Я хотіла б спалити всі твої фото, а де я потім їх візьму, якщо захочу подивитись на тебе?

Я б з тобою поговорила на теми: 1)«Любимой девушке Алиночке. Я уволился с роботы… «Я свободен»»; 2) «Русское радио Украины» «Все будет хорошо». Але боюсь, дуже боюсь, що це тільки розлад моєї психіки чи шиза. І я тебе не бачу…Дура я…І ще я думаю, що мені без тебе скучно.

Ходила в універ. Бачила твоє прекрасне увлічєніє. Чого ти на ній не женився? Вона дивилася на мене, а я на неї. Потім ще два рази бачила її. Тепер її погляд не вовчий. Щось в її очах. Достався ти Аліночці. Третій раз я просто розвернулася в іншу сторону і пішла з універу. Інколи я думаю про моногамію і можливість жити не з однією. Хоча багато хто так і робить.

Я не знаю як тебе побачити. Після народження дочки чи зможу я коли небудь зустріти тебе, як тоді серед парку, коли просила допомоги. Ти не ходиш, там де я. Іде моє життя без тебе в нікуди. Думаю, що краще було б повіситись. Я не живу, а тлію, і душею, і тілом. Мені погано.

Я перечитую те, що я писала 1 і 8 березня 2006 року. Дивлюсь на вкладку «Жовтої газети», де реклама «Айкон». Признаюсь тобі, я навіть дзвонила на два номери, які подані в газеті. На одному з них – дівчина, на іншому – хлопець відповідали. Я б погодилась бути прибиральницею у магазині, де ти працюєш, тільки б частіше тебе бачити. Зараз я б хотіла тобі закричати, щоб ти обняв мене і поцілував, що я сходжу з ума. А з іншого боку я стала як дерев’яна від того, що не бачу виходу, від безвиході, від себе. Ще й добиваю себе музикою «Руского радіо України». Рекламу між піснями  часто прокручують: «Цю для коханої, цю для мами, а цю замовлю собі – простіше не буває». Як чую її, чогось приходить на ум «твоє пісьмо» 2004 року: «Кохана…».

Навесні 2006 почула трохи дивний коментар радіоведучої: «…тільки не мовчіть» – всього речення не пам’ятаю.

P.S. Я ж бачу, що ти зі мною ніколи в цьому житті не будеш!!! Для чого я цей брєд пишу? Я хочу тобі сказати, що я без тебе не можу нормально жити. Я хочу тобі це сказати. Боюсь, ця газета з рекламою «Айкона» пожовтіє, а ти цього ніколи не почуєш, бо не хочеш чути.

03.07.2006. Вранці. Я – без тебе. В обід. Я – без тебе . Слухаю «Руске  радіо України». Мені хочеться взяти прийомник і розгатити його. Я його виключила. Це все. Кінець. Краще б я здохла – так мені погано.

06.07.2006. Написала смс на «Руске радіо України»: «105_45. Володя. Соскучилась за тобой. Давай встретимся. Хочу задать вопрос. Люда». Зробила установку.

08.07.2006. Я пішла до тебе, на роботу… У газеті було три точки фірми «Айкон». Пішла на ту, що знаходилась по дорозі до ЦУМу. Придумала, що мені треба відремонтувати телефон. Молодий чоловік сказав мені, що майстер працює у будівлі біля стадіону. Сказав, що він рідко посміхається, що якщо я йому посміхнусь, то, напевне, він і так погодиться подивитись мій телефон. Пішла через парк до стадіону. Піднялась на другий поверх будівлі. Там на прийомі телефонів за столом сиділа якась дєвушка. Кажу: «Нужна консультація. Поставила на вібро і мелодія не включається…». Судоржно включаю вібро на телефоні. … В голові і в серці: є ти чи немає?.. Вона зве тебе (можливо ти навіть чув, що я говорила) на ім’я.  …і бачить вона тебе кожен день. Я їй заздрю, чесно. Ти виходиш. Зовнішність: загорів (цікаво де і як), очі (зелені) виділяє рубашка в клітинку. Інтонація голосу не зовсім спокійна, в голосі «метал», трошки хвилювання. Розвертаєшся і йдеш. Врізається в пам’ять твоя байдужість, равнодушність. Я даже через секунду не могла пригадати, що ти казав. Я хотіла тебе просто побачити і ще довести собі, що я можу пересилити свій страх і той маленький кошмар, що залишився в душі. Мені полегшало, трохи, відносно. Ненадовго. Якщо чесно, то я часто жалію, що я не зробила собі щось, як було погано. Після того як я до тебе сходила на роботу, був негативний наслідок – ревіла в чотирьох стінах кімнатки гуртожитку ПТУ № 4 два дні. Не дуже весело. Зато на «Руском радіо України» почула «цікавий» коментар (увечері включила на кухні прийомник, слухала і… дослухалась): «Вчора … відвідала друзів. Сьогодні їй трохи сумно. Вона чогось не розуміє. Але … якщо вона вірить… то…неодмінно … Треба тільки трохи потер (ведуча запинається) почекати» «Трохи сумно» – «коректний» вислів. Раз нічого собі не зробила – значить було просто «трохи сумно». Якби ти знав, як я хочу бути з тобою. Я все б віддала, все, щоб тільки бути з тобою. Усе проміняю тільки на те, щоб бути з тобою. Уявляєш як класно почувати себе психічно ненормальною, слухаючи радіо?  А перед цим на «Руском радіо України» про любов і риболовлю.

14.07.2006.23.50. Коментар на «Рускому радіо України»: «Якщо ви на відстані від своєї коханої людини, то бажаю, щоб ви пошвидше зустрілись з своєю коханою людиною, обнялись і навіть поцілувались. Пісню поставили: «24 часа»». Якщо чесно, в мене голова йде обертом і зриває кришу конкретно. Я ненормальна?!

15.07.2006. 23.33. Боже, Господи, мені так зле. Я готова бігти, кричати, не знаю, що робити. Я сьогодні близько 20.00 хотіла в столі заказів сказати, що я тебе дуже люблю… Я проплакала. Слухала цілий день радіо. І знову поставили пісню групи «Арія» «Я свободен». 4 рази за сутки! Я ні жива, ні мертва. Господи, за що я вляпалась в таку питку? Та я з цим чоловіком ніколи в житті не буду. І оце так в мене надривається все в душі. Краще, щоб я тебе ніколи не знала. Заробила від тебе тільки байдужість і купу психологічних проблем. Я готова в тебе на колінах випрошувати ці два тижні, на які мені ще в гуртожитку натякав Сергій Васільєв. Я вже просто не знаю, що мені робити. Просто не знаю, не знаю, не знаю… Я не хочу так жити. Якого я осталась в цій довбаній Полтаві – через тебе. Нічого на краще не міняється, а так. Чесно, що я тепер думаю? Думаю, що я чокнута.

02.08.2006. 22.55. Прикольно. Я б хотіла зараз послухати стук твого серця, побачити, як ти дихаєш. Сьогодні на «Руском радіо України» такі сумні пісні. Всі про розлуку. Я в який раз стараюсь вийти з тупіка. Якось однокурсниця Юля Микитенко казала мені: «Поховай своїх мертвих», натякаючи на мою закоханість у тебе, хоч даже їй я ніяких подробиць про нас не розказувала. А ти для мене живий. Просто я знаю, що мені так важко через те, що я з тобою просто ніколи не зможу бути, бо я не в твоєму вкусі. Я не для тебе. Я ненавиджу твою Аліну і твою дитину за те, що вони з тобою поруч. Я просто зараз сходжу з ума. Я навіть думала, щоб поїхати до тебе додому в Старий Іржавець, попросити твого батька, щоб ти погодився зі мною поговорити. Я дивилася на себе в дзеркало, я думала про своє життя, я не бачу в ньому ніякого сенсу, мені набридло ревіти вечорами, і слухати радіо, і думати, що я божевільна. Я сьогодні як остання дурепа дзвонила в Київ на «Руске радіо України». Я не хочу завтра прокидатись, я б хотіла заснути і не проснутись. Якого біса я залишилась в Полтаві? Сто разів себе про це вже спитала. Сподівалась бути біля тебе поруч? Після суботи я не знаю, що думати… Я сіла в автобус, доїхала до автовокзалу. Там сіла в маршрутку. Якісь хлопці в маршрутці Сергій і Віталік склали мені в дорозі компанію. Сергій сказав мені: «Згадаєш Сергія-дурака. Він з тобою ніколи не буде». Пригостили мене  горілкою, проревіла півдороги у маршрутці. Мені так холодно зараз. Мій батько, побачивши мій стан, сказав, щоб я зайнялась блядством. Правда ж він правий, Вова? Мені, навєрно, не на один хуй нада сходить. Якого я до тебе причепилась. У мене вже всі ознаки шизофренії і депресії. Я хочу тебе. Я хочу бути поруч. Хочу бачити тебе. Бути з тобою, бути твоєю частинкою. Невезуча. От і з тобою такий облом. Все було тільки збігом обставин. Бачити тебе гірко, любити безнадійно, знати, що ти щасливий з іншою, любиш іншу, щодень з нею. А я можу бачити тебе один раз на півроку-рік. З таким успіхом слухати «все будет хорошо»… Все якось у мене не так. Треба змінити думки. І все-таки з’їздити, хоч подивитися, де ти народився, щоб не кортіло і не було такого бажання. Чи стало менше ілюзій?

Я боюсь смерті, хоч її все рівно не минути. Чого тоді боятись? Мені було так боляче, Вова, а зараз холодно і сумно-безнадійно. Мені треба було померти тоді, як ти взяв Аліну за руку в коридорі гуртожитку і я відчула – «настав кінець світу». Як ти йшов, я думала, що нічого страшного, що я тебе люблю, що буде спілкування, якось буде… А зараз я тримаюсь на світі молодістю (яка пройде),  і завтрашнім днем (який не настане), і страхом суспільного осуду (боюсь втратити спокійне життя, набутий статус держслужбовця, роботу в адміністрації). Я веду себе кожен день малодушно. А коли йду до тебе – по дурному і наївному. А ти ж, мабуть, боїшся тепер по-людськи за щастя дитини, сім’ї. Вона знала як тебе втримати: секс, квартира. Дитина. Вона розумна жінка, тобі підходяща пара. А я не змогла навіть поїхати з Полтави і дати змогу тобі дихати вільніше. Я думаю, думаю про тебе. Я б так хотіла бути тобі, і коханою дружиною, і другом, і другою половинкою і народити від тебе дитину. І, бажано, трьох. Хлопчиків. Як жаль, що це для мене неможливо. Максимум дружба.  А я тебе люблю не як друга, а хочу, хочу, люблю, хочу знати тебе всього.

І що я зробила? З’їздила до твоїх батьків у Старий Іржавець. Якось так швидко знайшла твою хату. Вона на краю села. Перед хатою накрита купа вугілля. Твої батьки носили картошку. Бачила я й твою бабусю. Вона така маленька. І в кого ти такий удавсь? Батько вийшов до мене. Спитав чи може треба подзвонити до тебе. Я чогось рішила, що тобі вже якось пізно дзвонити, але хотіла б, щоб батько попросив тебе, щоб ти зі мною поговорив. Він сказав, що позове матір. Мати сіла зі мною на лавці. Сказала, що як дзвониш, кажеш, що все нормально. Я їй дала твої фотографії, хотіла подарувати тобі на пам’ять золотий медальйончик святого Миколая, який я колись купила у Києві, але вона відмовилась, а фотографії забрала. Сказала, що тобі в інституті дарували дуже багато валентинок. Особливо в останній рік перед тим, як ти женивсь. Наташа, твоя сестра, казала, щоб мама подивилась, як Вові багато надарили валентинок. Мама почитала те, що я написала колись в інституті про тебе, сказала, що може мені треба звернутись до психолога. Я подумала, що вона починає вважати мене за божевільну. Сказала мені, що попросить довезти знайомих, які зараз мають їхати, до готельчика в Оржиці, бо в себе мене їй ніяк покласти, а вже ставало темно. Я спитала, чия квартира, в якій Вова живе в Полтаві. Твоя мама сказала, що квартиру купили Аліні її батьки. Каже: «Вони прості, як і ми». Сказала, щоб я звернулась до психолога. Посадила мене в машину. Хлопці якось так по дорозі пожартували негарно, вроді я з божевільні приїхала. Я промовчала. А шо я їм дожна була казать?

Уже як була у своїх батьків, почула як на радіостанції «Руске радіо України» у передачі «Будильник-шоу» ведучі обговорювали командировку і ночівлю в готелі. Мені неприємно. Може це такий збіг.

Я думаю про те що відбувається. 09.07.2006: «Вчора відвідала друзів, вона чогось не розуміє, але якщо вона вірить, треба тільки трохи почекати…потерпіти». Ти: «А я при чому?». «Я нічого не буду читати». Стала  дуже неуважна на роботі. Прийшла до тебе . Ти вийшов до мене з «Айкона». Почали говорити: «Ти подивись на себе, до чого ти себе довела». У мене в общазі таких дєвок штук 20 було» (після цих твої слів на радіостанції «Руске радіо України через деякий час з’явивсь коментар: «Новая игрушка № 19»). «Я з тобою ніде не собираюсь общатись». «Я нічого не писав. На графологічну експертизу». Я: «Я не можу нормально работать» (на роботі в одному документі могла допустити кілька орфографічних помилок. Начальник вже почав виказувати мені за червоний диплом). Ти: «Іди работай. Все буде нормально». «Ти ще тут?».

В управління у справах преси та інформації приносили контрольні примірники видань. «Полтавські оголошення» приносила маленька симпатична жіночка, з довгим фарбованим волоссям. Якось зав’язалось спілкування. Люда Рябова.

20.10.2006. Начальник управління відправив мене в Центр перепідготовки держслужбовців.

Я на вихідних ще додатково рішила знайти підробіток.  Там познайомилась з Олею. Дивлячись, в якому я стані, вона спитала мене: «Ти  в коматозі? Хто це тебе до такого довів?». Слово таке вжила, ні від кого ще не чула. Якось переходили дорогу з Людою Рябовою. Я йшла на курси підвищення кваліфікації, до «Лтави». Вона питала за мене. Спитала мене як я себе почуваю. Відповіла їй: «Моя нова знайома сказала, що в мене коматоз». Люда: «Як ти сказала?» – почала допитуватись за це слово. Через кілька днів увечері в ефірі «Руского радіо України» ведучий Міша Павлов говорив якесь «позитивне» речення і в ньому вжив це слово.

Я купила тобі голографічну листівку «серце у руці». На звороті написала адресу: «Маршала Бірюзова 90/14, к.109», номери телефону. Не знала тільки, як тобі віддати. Я перед тобою не знаю,  як себе вести. Ти пішов від «Айкону» по тротуару у напрямку аграрної академії. Я пішла за тобою. Біля входу в магазин я витягла із сумки ту листівку і хотіла дати тобі. Ти її вихопив: «Там йому місце! (викинув откритку в мусорку). Для чого це? Ти начинаєш мене раздражать. Якщо ти і дальше будеш продолжать в такому ж дусі…». П’єш каву із стаканчика так, щоб я бачила кольцо на твоїй руці і дивишся на мою реакцію.  Щось сказла тобі про те, що я хароша. Ти: «А чим ти хароша? Ти, мабуть, больна!». Кидаєш мені ці слова і йдеш.

21.10.2006. 11.41. білет до Кременчука. …Я їздила в Кременчуг, до психолога на консультацію. Психолог була жінка. Зелений костюм в клітинку. Квартира вимага ремонту. Година – 25 гривень. Я почала розповідати. Вона назвала мене «мальчиш-кибальчиш», порекомендувала мені почитати Луізу Хей. Ми спілкувались на російській мові: «Зачем тебе этот человек?»,  «Сколько времени ты готова на него потратить?» Кажу: «Всю жизнь, но это громко звучит». «Он говорит тебе 3 буквы. (Я подумала, що вона зараз як Сергій Васільєв скаже про «иди на хуй»…) Ты можешь принять слово «нет»?». «Что ты от него хочешь?» Я: «Семью, детей». «Ты возводишь его на пъедистал?» Я: «Нет, я хочу, чтобы он был рядом, мое время, которое у меня есть – дарить ему, а он чтобы дарил мне свое время. Чтобы у нас было  взаимопонимание». «Ты все рассказала?» Я: «Нет». «Слава Богу». «Об FM-станции мы поговорим потом»… Потім я ще дзвонила до неї. Вона сказала, що мені треба приїхати до Кременчуга знову, поспілкуватись з іншим психологом. Поїхала. Психолог мене послухав, сказав, що я буду через тебе мучитись, плакати вечорами, порекомендував мені звернутись до спеціалістів у Полтаві. Я так зрозуміла, що не до психологів, а до лікарів. Треба було пертись аж у Кременчуг, щоб почути, що мені треба звертатись у Полтаві? Полтава – велике село, а мені була потрібна конфіденційна консультація. Просто треба було, щоб клієнт приїхав і заплатив гроші, а я не заплатила, бо не було за що. Вже в Полтаві передзвонила до першого психолога, жінки. Вони ж колеги, з одного центра психологічної допомоги. Сказала мені, що погоджується з думкою свого колеги, який радив мені звернутись до спеціалістів у Полтаві. Пізінше я ще раз подзвонила до цього чоловіка. Він: «Ви маленькая симпатичная девушка, держслужбовец? (чогось рішив зробити мені комплімент, правда я б сказала награний). Вы выбрали неправильную линию поведения…» (чого ж ти цього зразу не сказав?).

24.10.2006. Опять увечері прийшла до тебе на роботу «О, явление Христа народу… Кажу: «Факти єсть». (Перед цим у нас з тобою було «спілкування» і ти «вимагав факти»). «Які?». «Ти знаєш». «Пошла на хуй. Еще раз увижу тебя возле семьи… (штовхнув мене ногою вбік, я аж на східці оступилась… придурок)». Пригадую: «Вчора відвідала друзів, сьогодні їй трохи сумно. Вона чогось не розуміє, але якщо вона вірить, то все буде гаразд, треба тільки трохи потерпіти… почекати, 09.07.2006». Мене така суперечність злить. Написала смс на «Руске радіо України»: «Сьогодні відвідала друзів. Передаю привіт коханому. Сьогодні йому, як і мені, трохи весело. Якщо він мене не приб’є, то все у нас буде неодмінно гаразд, треба тільки трохи потерпіти (почекати)». Ведуча (ий) прокоментували: «Талановиті смски, дорослі».

Згадую твою анонімку: «Кохана. Я дуже тебе хочу. В усіх своїх еротичних снах я бачу тільки тебе. Я хочу тебе трахнуть. Давай зустрінемось у неділю о 19.00 біля туалету. Фото нашого з тобою друга. Він хоче лише тебе. До зустрічі»; твої слова: «Я нічого не писав!»; «Пошла …»; «Еще раз увижу возле семьи…»; «Ти мабуть больна!»; «Уродка! Ти мене заїбала!»; «Тобі що ноги поперебивать? Валі, давай!». На «Руском радіо України» рубрика в «Будильник-шоу»: «Підніми свого друга», коментарі в ефірі між піснями: «Ты нам любой нравишся. Понял? Оставайся. Понял?», «Ну кто тебе сказал, что тот платный туалет бесплатным стал?», «Че было? Ничего не было! Ты че?», «Заведи меня!», «Если уж любить женщину, то такую, чтоб с ней не стыдно было попасться на глаза жене», «Смотрю на себя в зеркало и вижу, что красивый», «Да ты на себя в зеркало то посмотри!», «То-то я вижу рожа знакомая. Ну, здорова.»)

Хочу від тебе сім’ю і дітей.

Життя складається з дрібниць. Я запізнилась на автобус, папа звав мене, а я тільки трохи відійшла і не чула. Потім стояла і чекала наступного. Прямо як з тобою, коли ти запропонував мені секс…

Сьогодні начальник управління у справах преси та інформації Пустовгар О.М. назначив Таню в.о. начальника управління. Начальник управління подарував мені ручку, сказав : «за хорошу роботу». Приміта є така: якщо даруєш кулькову ручку людині, і вона нею буде користуватись,  то будеш курувати її діями. Наскільки це правда – залежить від віри. Бухгалтер відправила мене по документи. Висновки: я на роботі не є надто «цінним працівником», не користуюсь особливою любов’ю і повагою…

Вже не пригадаю коли це було. Я прийшла в обід до тебе на роботу. Стала в коридорчику, пишу тобі смс: «Ти міг би вийти. Це просто невиносімо». Невиносімо – це було правильне і правдиве слово. Так я тебе хотіла побачити. Так мені було боляче, що я не можу до тебе просто прийти. Ти вийшов майже відразу – мабуть отримав смс. Підняв на мене руку.»Ты долго будешь приходить?! Не слышу ответа!». Ти мене здається трохи побив. А мені правда було не-ви-но-сі-мо. Пішла. Відправила смс: «Да». Трохи дісталось – зато зняла психологічну напругу, як тебе побачила.

04.12.2006. Чого мені так обідно? Я, мабуть, точно больна. Хвора, мабуть, на голову. Боже, як мені холодно…Я думаю, що якби ти мене любив, то ти б з мене не знущався, даже через те довбане радіо. Ти б поговорив би зі мною, а не говорив би «а я при чому?» і т.д. Я оце думаю, навіщо я залишила твої фотки, треба було віддати їх всі твоїй мамі. Мабуть для того, щоб через 10 років подивитись на тебе і згадати свою любов. Жаль, що ти мене не хочеш… знаєш, мені приснився сон: ти біля 400 – смієшся і в тебе вставні «золоті» зуби, а я біля вікна – тримаю тюль як фату. Недавно снився сон: гуртожиток, ти стоїш біля дверей – куриш. Я біля вікна, на підвіконні стоїть гора чистого посуду. Я дуже люблю, коли ти мені снишся. Дуже. Хоч у сні я тебе бачу. Мені цікаво, чи міг би ти бути батьком для наших дітей. У снах завжди ти доброзичливо-небайдужий до мене. Новий рік хотіла б провести з тобою. Я думаю, наскільки тобі цікаво було б проводити зі мною час.

Мене зараз даже не гризе тоска. А як подумаю, що я ніколи не зможу бути з тобою, поряд…,  який ти байдужий і злий. Я слухаю те радіо (ну як чокнута). Якщо чесно, то я не можу уявити, які у нас могли б бути діти. Ти класний, хороший, розумний, прекрасний, чудовий чоловік. Ти ж, в принципі, не винний, що я одна з багатьох дівчат, які за тобою «бігали». У тебе є сім’я, дитина і зараз ти (якби я хотіла подумати, сказати і написати: ти – моє сонечко, ти – зі мною)…  Можливо, тобі навіть було б цікаво прочитати ці слова (хоча навряд). Думаю, справа не тільки в квартирі. Аліна – гарна, адже ти на ній женивсь. Я так стараюсь бути гарною, а дивлюсь на себе в дзеркало і згадую Юлю, твоє прекрасне увлічєніє: вона така… дійсно гарна, але бач не твоя доля. А я  – ну зовсім мені до неї далеко. Як ти сказав: ти подивись на себе… А я, коли з тобою, я почуваю себе так, наче все навкруги оживає, таке класне відчуття. Питала в тебе «дозволу» бачити тебе, ти відповів: «не можна». У тебе такі очі тоді стали … цікаві. Я назвала тебе придурком, хоча за логікою речей – це явно не ти. А взагалі, яке це має зачення, тобі ж все рівно. Якщо чесно, зараз я жалію, що я тебе цікавлю настільки, що ти заявився до мене один раз (спеціально до мене! Яке щастя!) і всі свої секунди живеш в іншому домі, живеш з іншими людьми, які забезпечують тобі комфорт, народжують тобі дітей і гріють вночі твоє тіло. Приходь до мене. Щоб було не «все будет хорошо», а «все хорошо со мной, сегодня, здесь». У тебе дуже класна фігура. Я б хотіла подарувати тобі свій час, зараз, вивчти, щоб мати змогу приносити щоразу більше задоволення. Думаю, я не заслуговую тебе і жаль, що я думаю так!, бо, можливо, це зовсім не так. Мені цікаво, чим би я могла вразити тебе як чоловіка. Я слухаю «Руске радіо України». Ну невже я така. О! Опять «Я свободен». Я точно больна. А втім радіо для 10 млн., а я 1/10 000 000. Цікава пісня : «Ты моей никогда не будешь», а як же «Невозможное возможно»? Згадую вечір 9 (здається 9, але я не впевнена на 100 відсотків) липня 2006 року («Вчора відвідала друзів, сьогодні їй трохи сумно, вона чогось не розуміє, але якщо вона вірить, то все неодмінно буде харашо, треба тільки трохи потерпіти, почекати…»), а сьогодні 4 грудня 2006 року – вже півроку пройшло! Обнадіяли.

06.12.2006. після 20.00. Я загадала, що як побачу сьогодні сонечко, то обов’язково піду до тебе. В обід було сонечко. Написати на «Руское радіо України» смс з привітанням? Я не знаю. Сьогодні рік шоу «Заявись». Ведучий шоу – Роман Трахтенберг. Це так сказали по «Рускому радіо України». Це значить перша передача вийшла 06.12.2005. Ну от скажи, що мені робити? Рік тому я стажувалась на роботу в управлінні… Я тобі так вірю. «Вітаю моє сонечко з Днем Збройних Сил України. Будь завжди, коханий, таким як ти є зараз» – написала смс на «Руское радіо України». Увечері. Сиділа  вдома у бабусі Шури. Ведучі Слава Дьомін і Міша Павлов, які в той вечір удвох вели ефір, прикалувались: «…цирк на дроті… смс-сервіс… кохає, вірить і чекає…(і т.д. – видєлувались…) некороткі смс на короткий, зовсім не секретний номер …». Це ввечері. А вдень в ефірі: «…девочка ждет, мальчик не идет»

11.12.2006. Увечері я покупалася, привела себе в порядок, лягла з думкою про те, що… ти може захочеш бути зі мною.

12.12.2006. Намучилась в душі, загадала собі, якщо до Нового 2007 року ти до мене не прийдеш – щось з собою зроблю. Близько 18.00. Я виходжу з магазину «Петрович». Іду, налетіла на якогось чоловіка: «Извини». Піднімаю очі – ти. Я перелякано скрикнула і відскочила. Ти подивився на мене і відійшов трохи вбік. Маршрутка на ГРЛ. Я вскочила в неї. Треба було залишитися. Доїхала до якоїсь зупинки. Вернулась назад. Пролазила дві години. Подзвонила на роботу. Ідіотка. Приїхала додому, напилася з горя, що «втекла» від тебе. Я винна.

13.12.2006. Написала смс Люді Рябовій. Увечері, після двох смс, вона прийшла. Написала тобі свої телефонии, поклала у конверті, віддала їй. Люда спитала мене: «Ты хочешь его укусить?». Я здивувалась, що вона таке подумала: «Ні». Вона: «Це біля МКС?». Залишила мені чай «Бесіду», цукор (Каже: «Ми тебе благословляємо з любовью»). Прочитала вголос напис на конверті. Каже мені: «Напишу тобі смс як віддам». Я передзвонила їй після роботи. Вона: «Людочка, я скрізь ходила… ходила, не знайшла…». Скзала мені, що може ти й не ждав мене тоді увечері, як я з тобою зіткнулась. Увечері я прийшла до тебе сама. Ти ідеш з роботи, куриш. Я: «Прівєт». Пішов мовчки. Я винна.

14.12.2006. Купила в обід на ринку три рози, прийшла до тебе на роботу: «Володимира Миколайовича позовіть». Дєвушка улибнулась: «Він зараз вийде». Ти виходиш. Я: «Прівєт. Це тобі». Ти ідеш. Зупиняєшся. «Це тобі. Як твої діла?». Ти червонієш: «Уродка! Ти мене заїбала!» – головою об стіну. Квіти полетіли вниз по східцях. Я переступаю на східці, піднімаю очі, дивлюсь на тебе і кажу: «Тоді чого ти приходив? Щоб другий раз не приходив, придурок». Іду, я не хочу, щоб ти мене ще й за двері виштовхав. У мене таке відчуття, що ти мене будеш штовхати у спину. Штовхнув же тоді увечері, як я тобі сказала: «Факти єсть». Це так принизливо. Ти виходиш за мною і викидаєш рози у мусорку. Я іду до Лєни Задорожної… на її роботу. Я не знаю, куди мені іти! Увечері після роботи стою на зупинці біля магазину «Петрович». Бачу на зупинці Сашу, Ваню (вчились в педагогічному вузі на фізматі, роблять з тобою на «Айконі»). Ванька поздоровався, я кивнула. Поздоровавсь Саша. Аналогічно. Я почуваю себе винною.

15.12.2006. Артур подзвонив (колишній однокурсник по фізмату). Я себе почуваю винною.

17.12.2006. Я почуваю себе винною і так я думаю кожен день.

18.12.2006. Я себе почуваю винною. А що зміниться від того, що три рази протормозила. Могла б як нормальна себе повести. Я вчинила так як вчинила. Прибить мене мало.

А з іншої сторони, хіба вже я так винна? Ах, да, я винна. Мені треба було впасти в твої обійми, коли я наткнулась на тебе. А просто зателефонувати, коли я, от як сьогодні, переживаю, не можна?!

Листів ти моїх не береш. Та нащо я тобі, справді, потрібна. Я там ніякої дурниці не писала, тільки написала два свої номери телефону. За тебе «потурбується» інша. Харашо, допустим, я собі це усе напридумувала, я – шизофренічка?! Допустим, … але як пояснити кілька речень в ефірі радіо і «співпадіння» – коментарі радіоведучих? Я себе почуваю винною. Прости мені. Мені страшно, правда. Я така страшна, що ти не можеш зі мною говорити? У мене голова розколюється. Прости мені. Я не повинна була сідати в маршрутку і відвертатися від тебе. Я не знаю, як тепер до тебе підійти, тому попросила, щоб Люда передала тобі той лист. Я почуваюсь винною. Мені написати 1000 разів це? Тобі, може, на все це начхати. От приблизно, як ти можеш думати: бігала-бігала, раптом випадково (чи не випадково) зіткнулась (притому казала: я тебе чуствую) – …відвернулась і сіла у маршрутку. А може ти так і не думаєш… А може… а може…

Дзвонила по телефону до Сергія Васильєва, питала про твое до мене ставлення, бо він же казав, що я тобі не нравлюсь. Він: «…может я что-то напутал. Он же не сказал, что ты – уродка». Чи іздівається? Розмова ця відбулась невдовзі по тому, як ти вдарив мене головою об стіну і сказав: «Уродка. Ти мене заїбала!».

Ось наша з тобою розмова. Я наважилась до тебе прийти на роботу і ти вийшов до мене:

«Прівєт!» (мені аж дивно, що ти мені це перший сказав!). «Тобі, що ноги поперебивать?» (яка зміна настрою…). Я виставляю руки перед собою: «Не нада підходить ближче… Я… у тебе багато роботи, сім’я… (намагаюсь пояснити) – знайди час. Я задам питання. Тобі це не нада. Ти: «Та нахуй ти мені нада». «Мені це нада. Я тобі заплачу. Скільки?». Посміхаєшся: «50 мільйонів доларів». «Ну ні, 100 доларів за півчаса». «Я шо – валютна простітутка?». «За 15 минут…». «Я ж сказав, ти мене заїбала. Тобі пора рухатись». «Я зараз іду». «Я ж сказав, пора рухатись. Валі давай…». Я така рада, що тебе побачила (ну не дура я? Ти мене поуніжав, а точніше, я поуніжалася… щоб тобі доставить удовольствіє… якщо я хоч раз ще підійду до тебе, я буду самой (не напишу цього слова). Боже, де мені полічиться? (і мені смішно. Чого? Раденька, що дурненька).

Пройшло зовсім небагато часу і в ефір «Руского радіо України» почала виходити передача «Хароший час». Я чого звернула на неї увагу, бо щоразу вона починалась словами: «Вони безжальні, вони переб’ють вам  ноги…». Що в цій передачі я почула цікавого? Прийшла до тебе на роботу. Ти вийшов, став біля «Айкона», куриш. Даже не помню чи ми щось говорили. Ти стояв і він стояв. Може на моє нове пальто стояв? В передачі «Хароший час» невдовзі з’явивсь коментар: «Вы думаете, это мобильник из штанов выпирал?» чи щось в такому дусі. Що я зовсім?..

Cічень 2007. «Лучший мой подарочек – это ты…» – пісня на «Руском радіо України»  (09.07.2006: «Вчора відвідала друзів, вона чогось не розуміє, але якщо вона вірить, то все неодмінно буде гаразд, треба тільки трохи почекати, потерпіти» ).  Люда сидить і дума, чому не можна подзвонити по мобільному, нормально поспілкуватися, якщо друзі, зняти квартиру і кохатися, а якщо я не в твоєму стилі… – побудь зі мною хоч місяць, я цього так хочу. Для чого ти звернувсь (напевно через знайомих) на радіо?

08.01.2007. З 7 на 8.01.2007 року мені приснився сон і я зі страхом прокинулася. Я взяла твою фотку, мені було так сташно. Я поклала твою фотку до грудей, а потім під подушку. Мені снилось багато що. Між іншим сходи, по яких спускалась серед усіх інших Юля (про яку ти мені казав: «да, у мене були увлічєнія»).  Я стояла внизу з тобою. Я взяла тебе за руку і почала вести. В приміщенні були різні речі. Це наче був ти і в той же час я не відчувала твоєї присутності. Я хотіла, щоб ми вийшли з цього приміщення. Сон обірвався. …увечері голова розболілась. Я подумала про тебе.

Я в гуртожитку ПТУ №4, в к.№109.  На «Руском радіо України» звучить пісня: «Девчонка хочет видеть пацана и не может». Чую на кухні сусідка Оксана каже комусь: «Він з нею даже не зустрічався. Нам цього не понять. Аліна сказала: «Я своєму мужу довіряю»». Звідки моя сусідка знає, що казала та жінка? Одного разу  включила на кухні гуртожитку «Рускоє радіо України»: «Я к тебе не подойду и ты ко мне не подходи… жаль что гордость иногда может быть сильней любви…», «Ты из тех самих-самых мужчин…»… і т.д. Сусідка Свєта своєму чоловікові Льоші: «Вони шо з неї іздіваються?..»

14.01.2007. Приїхала від батьків, сиджу на ліжку в гуртожитку ПТУ №4. Чую, сусіди зібрались за столом, празнують Старий Новий год. Мені чути через стєнку, як вони балакають. «Заказав їй радіостанцію, щоб вона мічтала. Мічта ідіота» – Свєта Чоботаренко. Я «офігєла». Нічого собі. А я думала, що я чокнута.

У мене в голові каша… 15.01.2007. Кожну хвилину я думаю про тебе, кожну секунду. Учора моя сусідка Свєта Чоботаренко: «Сказав, що переб’є ноги – перебивайте, вона його любить (все рівно ходитиме, бо його любить)». Звідки вона узнала, ми ж тільки вдвох стояли, нікого біля нас тоді не було? Щоб вона мічтала, мічта ідіота. Невже так важко зі мною поговорити, тобі? Я стояла під стінкою, і ревіла, і проклинала, і боялась, що щось можу заподіяти тобі своїми думками (як параноїчка). Ти мене уніжаєш, а я  (як тормоз) («Руске радіо України», Роман Трахтенберг: «Поставте «Ласковый май» – может пронесет, полегчает») перед тобою на задніх лапах. Я сама себе не уважаю. Це ж треба, – і я ще хочу від тебе дитину! Хочу. Якби ти знав як хочу. Хто я після цього усього вище і нижче написаного?

16.01.2007. Начальник (викликав чогось до себе): «…ти ж знаєш про (запитав щось по роботі)… На «Руском радіо» такого не передають? (Посміхається). «Ні, не передають». Іду (Посміхаюсь). Інтересна поведінка у Олега Миколайовича. З однієї сторони він як патріот України і як начальник управління писав листа  про те, щоб у маршрутках заборонили «шансон». З іншої – приніс мені магнітофон на моє робоче місце. А це можливість слухати «Руске радіо України». Може він не нарошно?

В гуртожитку сусідка Оксана говорить з своїм мужчиною на кухні: «Високий, сімпатічний. Ну шо він вищий від тебе?». Я вийшла з кімнати. Сусідка Свєта Чоботаренко подивилась на мене протівним просящо-жалісливим поглядом. (Сусіди в мене були непогані. Пока не начались приколи, дівчата навіть допомогли мені поклеїти обої в кімнаті. Дай Боже їм здоров’я і щастя).

Я себе так некомфортно відчуваю, хоч знаю: мені немає діла до того, що про мене думають. Сьогодні «Полтавські оголошення» принесла не Люда Рябова. Я написала їй смс: «Привіт, Люда! Що трапилось? Чому не приходиш? До речі, ти принесла дуже класний чай, тільки мені його немає з ким пити. Приходь обов’язково. Дуже тебе чекаю. Люда» (Чай Люда Рябова (Троян) принесла і так сказала: «Ми тебя благоловляєм» (читала в книзі американського психолога Л.Хей (мені її порекомендувала психолог з Кременчуга, куди я їздила) про «благословление с любовью». Наприклад, якщо ви хочете, щоб якась людина пішла з вашого життя, то треба побажати їй добра, благословити з любов’ю і відпустити). (Потім як я питала її про ці слова, Люда Рябова сказала, що говорила це від імені своєї сім’ї – себе і чоловіка).

17.01.2007. Люда Рябова написала смс. Прийшла, розказує: «…короче, не взяв. Назад. Спитав від кого? Якби ж ти сказала від кого…». Думаю, що якщо ти візьмеш, то викинеш, як завжди. Це просто якийсь цирк! Час іде – ти не йдеш. На «Руском радіо України» шоумен Роман Трахтенберг: «Пришла как собака. Я тебя люблю. Уйдешь – слава Богу, не дай Бог останешся». Неприємні, несправедливі і обідні слова. Для чого ж тоді на мозги капать? У мене справжня параноя. Виходить якийсь мужик з ліфта, а мені ти ввижаєшся. Мені даже раз показалось, що я чула на «Рускому радіо України» твій голос.

18.01.2007. Учора Роман Трахтенберг пропав з ефіру. Сьогодні включила – нема чого слухати. Я сьогодні увечері біля «Петровича» думала про тебе, переживала. Це ж, мабуть, тобі Алінка щось говорила неприємне. Чи я мо больна. Я думала, та нащо ти мені треба, а тепер зрозуміла, що треба  – як прокинулася, а поряд – нікого немає. Я просто з ума сходжу, ти чи поговорив би зі мною, раз я тобі як жінка не підходжу. Чи мені правда повіситись, чи що мені з собою зробити? Я дивлюся на свою праву руку – у мене лінія любові перерізана 2 глибокими паралельними полосами. Ну чого я по тобі так, ну що в тобі, 30-річний чоловік з якимись своїми заморочками, з невеликою залисиною, неангельським характером. А я? Якби хоч сказати супер: молоденька, свіженька, забезпечена. А я – як підліток. Навіщо я тобі треба? Бо в тебе ще й дитина. Вродою мене Бог не обдарував і розум втратила, той що мала… Може я його не мала? Я це думаю про тебе. Ясно, що я з тобою ніколи не буду як 2 на 2. Знущаєшся? Не надоїло? Що я з ума сходжу. Прикольно, правда ж? Надіюсь, всім… І що я можу зробити? Як змінити ситуацію? Я точно чокнута. Просто потрібна мені кохана людина. Придумана любов, з якою я ніколи не зустрінусь. Як в тій пісні: «а любовь как сон стороной прошла»… і лампочка тріснула… Господи, якщо ти є, дай мені можливість це змінити! Допоможи мені. Дай мені мудрість для цього.

Перед 14 лютого Люда Рябова попросила мене, щоб 14 я побула з її дітьми, бо їй треба десь по роботі, а діти похворіли. Мені здалось її прохання трохи дивним. Вона була така уважна до мене, мені незручно було відмовити. Її не було цілий день. Прийшла під вечір, щось мені розказувала, сказала щось відносно тебе: «Щоб не зайобувала». Мене трохи покоробило, ніяк не прокоментувала її насмішкуваті слова. Приїхала в центр з Огнівки – занесла тобі на роботу мандаринів, “подарунок” до  свята Закоханих. Тебе не бачила. Значить «щоб не зайобувала»? Обідилась трохи на тебе – Люда Рябова не сама ж придумала мене так «зайняти» на 14 лютого. Люда Рябова якось в розмові казала мені, що як я до тебе прийшла, то ти не був мені радий. Тобто, якби ти мене любив, то ти б зрадів, а цього не було, щоб я задумалась.

Люда запросила мене до себе в гості. Поставила на стіл на кухні старенький магнітофон. Включала його. Я їй щось почала казати про те, що чула від сусідки про «мічту ідіота». Люда: «Він на другому поверсі робить? Бач не просто там сидить телефони ремонтірує, а ще й старається, щоб твоя мічта збулась». Поставила на стіл три чашки чаю. Я завважила, що нас тільки двое. Вона на тебе натякнула. Почала просити в неї совєт, чи треба тебе вітати 23 лютого. Вона: «Поздрав. Бач як він старається».

Прийшла вітати тебе. Нарядилась в новий джинсовий костюм голубого кольору, який хвалила Люда. Ти «прийняв» мої вітання в приміщенні на другому поверсі. Зробив мені боляче, здається схопив за горло і постаравсь чимшвидше випхати мене до сходів. Приємного мало.

Люда  Рябова трохи грала на гітарі. Казала, що хотіла б поступити в училище і потім десь викладати музику. Якось ми йшли з нею увечері, говорили, вона почала мені казати, що ти не один на світі. Я почала сильно нервувати, розплакалась, побігла від неї в протилежну сторону. Вона догнала, почала заспокоювати: «Хочеш я тебе до нього відведу?». Потім ще завела мене за будинок, спитала чи я не передумала. Чогось  їй так хотілось, щоб я змінила рішення. Може вона з тобою колись зустрічалась і тепер ревнувала? Може хотіла зробити краще для мене. Пішли до «Айкона». Ти вийшов з роботи, пішов під аркою. Здається звала тебе, ти повернувсь, хотіла обняти. Ти закричав: «Руки не распускай!», злегка вдарив мене в підборіддя. Я: «Больно!». Ти: «Так і нада». Ти нормальний?! Пішов, а я пішла на зупинку, поїхала до ГРЛ. Пізніше моя «подруга» Люда Рябова  казала за цей вечір: «Він же до тебе повернувся (як ішов)».

Мою дипломну роботу «Роль венчурного капіталу в трансформаційних економіках»  в педагогічному університеті разом з іншими відправляли на якийсь конкурс. Вона там перемогла. Мені запропонували поїхати в Донецьк на конкурс наукових робіт. Взяла участь у всеукраїнському проекті «Освіта майбутнього – очима молоді». 27 лютого 2007 року в Полтавському університеті споживчої кооперації України моїй роботі присудили друге місце в Полтавській області. На врученні дипломів були журналісти. Мій начальник Пустовгар О.М. теж був присутній, чогось зробив здивований вигляд, побачивши мене. Особливої радості з приводу мого успіху не виявив, може того, що мене запросили на заключний етап конкурсу в Київ і треба було оформляти на роботі відрядження?

Я приходила до тебе на роботу, общалась з охранніками, які сиділи на прохідній, розпитувала про тебе. Люда Рябова (Троян) прокоментувала мені мою поведінку з усмішкою: «…на Гєнку переключилась…» – Генка робив охранніком на «Айконі».

На радіостанції «Руске радіо України» в будильник-шоу теми: «З вашим сімейним бюджетом все буде харашо», «Ми зацінимо ваше прізвище».

12.03.2007. На одинадцяту годину. Дзвонить телефон. Гєнка, охраннік з Айкона. Жалується, що йому погано, просить, щоб я приїхала. Так пізно ж уже, куди їхать? Не буду я нікуди їхати. Гєнка: «Бач ти яка, а як тобі погано… Вовка сьогодні прийшов на роботу такий… штани внизу забризкані. Я думав, що він у тебе був…». Розпитую у Гєнки, що случилось, чого ти такий прийшов… Він: «Приїдеш, я тобі все розкажу. Я тобі таксі визву». Я согласилась. От дура. Думала, може й ти там будеш. Приїхала, Гєнка на «Айконі» один. Питаю, а де Володимир, що в нього случилось. Гєнка: «Він просто прийшов у грязних брюках». Жалується, що йому погано, дає мені 100 гривень, каже щоб купила йому випивки і ще чогось. Каже: «Я попрошу свого таксиста, він тебе звозить в магазин». Кажу: «Я тобі куплю. Мені ж нічого не треба». Вовиного сліду на «Айконі» й близько не було. Я жаліла, що согласилась приїхати. Вернулась я з магазину, віддала продукти і випивку Гєнці, сказала, що я нічого не буду, мені вже треба йти. Він почав казати, що я його обдурила. Щоб віддала його гроші назад або віддала щось із своїх речей як залог, а потім принесла йому гроші. Я сиджу, дивлюсь в одну точку. Не думала я так вляпатись. Гєнка пішов і відкрив двері. Я сиділа, потім вискочила з магазину. Гєнка почав мені названювать на телефон. Прислав смс: «Если завтра не принесешь 200 гривен…ну ты в курсе…».

13.03.2007. Близько 8.00. Я тебе знайшла (можна й так сказати). А як? Через Оксану. Я їй подзвонила, спитала, де живе її одногрупниця Юля. Я пригадала, що говорили між собою мої знайомі в універі, як я там училась, про те, де живе твоя будуща жінка і згадували будинок, в якому живе моя однокурсниця Юля. Приїхала по адресу, який назвала мені Оксана, але ж у будинку багато квартир. Знайшла «старосту» будинку Іполіта Миколайовича (Сказав мені: «Вони живуть утрьох»). На дверях 87 квартири написано: «Просьба не звонить». Я довго вагалася, писала смс брату. Постукала – ти. Відкрив двері, подивився. Я: «Здраствуйте, я прийшла поговорить». Ти: «Одну минуточку» (закрив двері). Потім вийшов, ударив мене кулаком по губі. Я, як завжди, злякалася, що ти мене битимеш. Ти схопив мене і до сходів, схопив за волосся. «За що?». Як не дивно ти був не дуже грубий: «Пішли… де ти тут взялася?» (Я оце пишу, а мені так сумно, так тоскно, тебе згадую, як сильно я за тобою, а ти завів сім’ю, а потім почались ці приколи). Сказав, що ідеш на роботу, сказав, щоб доганяла і говорила. Питала, що ти робив на остановці. «Та я звідти додому їжджу… я ніколи не слухав «Руске радіо». Я сказала як таке може бути (Не так давно начальник управління у справах преси та інформації Полтавської ОДА Пустовгар О.М. показував рейтинги радіостанцій, то радіостанцію «Руске радіо України» слухають найбільше). Я тобі почала казати за Люду. Ти спитав, яка в неї зараз фамілія (ти мабуть знав її як Троян?  Якраз у «Будильник-шоу» запровадили нову рубрику «ми зацінимо ваше прізвище». Сказав: «От і питай у своїх подруг. Хуйові в тебе подруги». Я сказала, що вона мені не подруга, а хіба твоя. «Я тебе уб’ю». Сказала тобі про Гєнку, охранніка на Айконі. «Ти простітутка. Сама розбирайся з Гєнкою». Я тебе запитала, що говорила тобі мати, я ж до твоїх батьків приїжджала. А ти: «Мама сказала, що ти больна!» «А ти всігда маму слухаєш?». «Де ти работаєш? Хто в тебе начальник?». «А ти не знаєш хто!» (начальник знає, а ти не знаєш!). «Дай сюда телефон!». «Не дам! Не підходь, я смс братові відправила, він знає, де ти живеш!». «Ну ти сука!» – плюнув на мене. Сказав: «Ти мені тоді не була нужна, у мене була потенциальная жена, і тепер ти мені не нужна… мене тоншить від тебе». «Так місця багато, можеш справити свою природну нужду». «Я не хочу з тобою общатись. Подростешь сантиметров на 20, сделаешь что-то со своим лицом, в голове мозгов добавиться – тогда и подходи». (Я пригадала, як я, може кілька днів перед цим, писала смс Люді Рябовій: «Меня тошнит. Я хочу с ним секса». Вона тобі всі наші розмови переповідала і смс в тому числі? Бо після нашої з нею розмови про те, що в мене коматоз, радіоведучий Міша Павлов на радіостанції «Руске радіо України» прокоментував і вжив це слово). Ти сів у машину і оставив мене одну. Я не знала, що мені зробити. Оказується ти жив не дуже то далеко від мене, можна сказати рядом. Думаю, вернусь хоч побачу його дитину, як він живе. Другої возможності у мене може й не бути. Піднялась на 5 поверх, подзвонила в двері.

«Девушка, вы кто?.. (здивувалась її питаню, бо чула як сусідка Оксана казала : «Аліна сказала: «Я своєму мужу доверяю»). Така сильна любов?». Я сказала, що вона ж була білява і худенька. «Чем-то нада пожертвовать» (Колись на парі ти нам казав: «Чем то нада пожертвовать…». Аліна навчилась повторювать твої слова). Почала казати, що я хочу його бачити, того приходжу. «Нет, я буду ревновать». Щоб він мене не бив. «Вова никогда не поднимет руку на женщину». Аліна: «Харашо, я ему скажу, чтоб он тебя не бил». Анєчка, твоя кров, до мене на руки йде, я її цілую, вона сміється, тягне мене в спальню. Залізла на кроватку, взяла полотенце, приклала до носа, поморщилась. Подумала, що в неї мабуть твоя міміка. Знов проситься на руки, взяла її з кроватки. Вона – до кроваті. Побачила я ті злощасні труси біля кроваті. «Папа, папа…» – тягне мене, показує машинку. Кажу: «Папа, подарив, да?». Вона, як мати бере від мене на руки, починає плакати. «Мне нужно кормить ребенка». Треба щось дати дитині. Нічого в сумці не було. Витягую 50 гривень – даю дитині. Аліна: «Мы харашо зарабатываем». Кажу Ані: «Слушай папу и маму». Аліна нарешті випхала мене за двері, потім як спускалась сходами, чую відкрились двері – мабуть викинула гроші.

Коментарі ведучих на радіостанції «Руске радіо України» не забарились: «…насолила». Коментар ведучих ранкового шоу: «Як так будете роздавати, то скоро по світу підете». По висловлюванням моїх сусідок зрозуміла, що вони вже тоже від когось почули. Назвали мене саркастично «мамочкою». Від кого ж вони могли почути про те, як я себе вела з дитиною. Тільки Аліна бачила.

21.03.2007. Сьогодні побачила тебе. День пройшов не даром. Бог все-таки є. Чого попросиш в нього – він дає. Думки матеріальні, дуже матеріальні. Любов існує. Я так хотіла вчора тебе побачити. І зараз. Увечері бачила місяць-молодик. Пригадала слова із пісні, яку ти для мене замовляв в інституті: «Месяц в небе слишком жесток. Из земли растут фонари, хочется дождаться зари, чтобы все тебе рассказать, чтобы мне тебя удержать… Плакала береза желтымы листами, плакала осина красными слезами и летели листья… вот бы вместе с вами падать листья… ». Ця пісня для мене звучала так давно. А вранці зі мною точно щось не те було, наче ти в мені. Іду і думаю: вобще криша поїхала. Та вона в мене останнім часом катастрофічно їде. Дивно я себе якось почуваю, що зі мною робиться, забрав би ти мене, Вова, до себе. Я до тебе приходжу. А ти: «Хто тебе сюди приглашає? Ти, мабуть, больна! Пошла на хуй, еще раз увижу возле семьи!..». Яка там тема сьогодні «Будильник-шоу» на «Руском радіо України»? Здається щось аналогічне коментують. От і мисли здраво. Не надо мені слухать цю радіостанцію. Треба вірити собі. Ну що ти на це можеш сказати? Ти даже говорити зі мною не хочеш! На «Руском радіо України»: «Если женщина не хочет секса, значит она просто хочет поговорить!». Хароше радіо – харашо підйобує.

13.04.2007. 5.30 ранку. Приснився сон, ніби я з кимось із знайомих переїхали в нове приміщення і я буду викладати математику у дітей, отримувати мало грошей і доведеться шукати полтавського і виходити заміж (Начальник управління Пустовгар О.М.: «…включай свої мозги… ти ж фізмат закінчила… шукай полтавського… з квартирою»). (Враження від сну: я займаюся не тим, чим треба.)  Коротше, пригадую тебе, «Руске радіо України» – у мене враження, що я тут роблю, мені треба звідси тікати якомога скоріше. Зовні ніби все благополучно, а думки з’являються, що я не тим займаюся. Того й сни такі сняться. Крім одноманітних відписок і документів, начальник управління приніс мені ще навесні 2006 магнітофон і сказав, щоб я поновила інформацію про наявні  радіостанції і моніторила час виходу новин на FM-станціях. От я й «моніторила» «Руске радіо України».

13.04.2007. Коментар на радіостанції: «Руске радіо України», увечері: “Треба бути завжди дуже обережним, щоб не довелося багато чим поплатитися, … тоді все буде ха-ра-шо. Залишайтеся на хвилі «Руского радіо»” . В той день стояла в своєму новому чорному пальто віддалік напроти «Айкона», ти виходив з роботи, дожен був бачити мене – завернув під арку будівлі, а перед цим подививсь в мою сторону. У мене вже голова обертом. Чому ти не можеш просто прийти до мене і побути зі мною. Якби я була тобі гарна, тебе б ніщо не стримало, чи ти мене ненавидиш… а я надіюсь, що любиш… Те, що ти з Гєнкою підстоїв. Це ті слова, що ти казав: (судіть по ділах. Нічого собі любов і дружба) “Ти — простітутка” (тобі хочеться, щоб я нею була?), “Ну ти сука” (плюнув), “Мене від тебе тошнить” (Мене від тебе тоже тошнить, чи це ти сказав як відповідь на мою смс Люді Рябовій (може вона тобі дала читати, що мене тошнить і я з тобою хочу секса). “Ти мені тоді не була нужна, у мене була потенциальная жена і тепер ти мені не нужна” (бач, а я понадіялась, що ти збрехав). “Я тебе уб’ю” (якщо дуже “пожалієш”). “Подрости сантиметров на 20, что-то сделай со своим лицом, поумнеешь — тогда и подходи” (Тебе не влаштовує мій зріст, а мені подобається, що ти такий проти мене… Чи може ти хотів сказати, щоб я посміхалась? Без причини, як ідіотка). Я зробила багато дурниць, але потім я могла їх і не зробити, зате я побачила (зробивши ще більшу дурницю) Аліну і Аню. Від Аліни я не в восторгє (брехлива, …). Вона мені не понравилась. Вона брехлива, а я дурна… А от Аня … я її обожаю, бо в ній є твоя кров. А як же нащьот дітей мені, коханий?

Я з твоїх слів можу зробити висновок, що я жіночого роду (“простітутка”, “блядь”, “сука”) – називай хоч і горшком, аби в піч не сунув. Засунув.

16.04.2007. Пісня на радіостанції «Руске радіо України»: «Без тебя снова придет весна…», а після неї коментар: «Не беріть важкого в голову і не робіть екстремальних рухів стосовно вашої душі, і тоді на запитання своїх знайомих ви зможете чесно відповісти: «У мене все добре»). Я пам’ятаю, коли я проходила (в інституті, на пару) і ти стояв з Інною (моя однокурсниця), у тебе лице світилося. А то я проходила повз твою роботу. Ти стояв і курив. І ти повернувся і почав підніматися по східцях до мене спиною. Як ти до мене відносишся? Це після того, як я сходила до тебе на квартиру (Коментар на «Руском радіо України»: «Насолила»). Як би я хотіла бути тобі як сестра. Як в Біблії написано (Книга Песни песней Соломоновых, глава 8): «О, если бы ты был мне брат, сосавший груди матери моей! Тогда я, встрелив тебя на улице, целовала бы тебя, и меня не осуждали бы». Зараз багато хлопців і дівчат цілуються на вулиці і я б не сказала, що їх «засуджують».  Я знаю, тобі це не требе. Було б треба, то йшов би до мене, коханий. А радіостанція – «швидка» допомога моїй душі. Моя співробітниця Таня зробила коментар: «Не підопічна, а піддослідна». Раз ти зі мною не хочеш спілкування –значить тобі не цікаві мої думки. Даже Діденко Олег, голова Великобагачанської РДА, тебе знає краще: «Добрый парень Нєстєр – всем помочь не прочь» – сказав це із сарказмом. А мені сказав: «Довго це в тебе буде, поки когось зустрінеш».

Травень 2007. Ти: «Пошла нахуй отсюда» (я прийшла до тебе на роботу). На радіостанції «Руске радіо України» звучить коментар: «…стусанів – не хоче вчитися…».

Їду в транспорті з Браїлок на роботу в адміністрацію. В жовтому «Богданчику». Включене «Руске радіо України», «будильники». Що я вже там почула – не пригадаю. Оце підйом-підйоб! Тільки це мене так заділо, що я прибігла до тебе на роботу… І толку… Не помню зараз даже, що я тоді тобі казала, і як ти на це відповідав. Погрожував мені міліцією. Я спитала чи сказала тобі чи мені можна тобі дзвонити на домашній. Ти: «Желательно до девяти. Це тупо».

Червень 2007. З четверга на п’ятницю мені снився ти. Твоя голова на східцях в інституті. В очах сльози. Потім мені снилося, що я казала тобі: «Я ж тут живу». Я шукала тебе, а ти десь зник.

На центральному ринку в АБВ-техніці купила по розпродажі телевізор. У той же вечір, як телевізор привезли мені в кімнатку гуртожитку, в ефірі «Руского радіо України» почула коментар Міші Павлова: «Тепер ви можете очками дивитись телевізор, а вушками слухати радіо». Чи дивуватись мені чи ні? Якось Міша Павлов в ефірі обмовивсь про те, що був у Полтаві в 2005.

Радіоведучі ранкового шоу якось коментували: «заведіть котика, собачку» – виникло логічне запитання: для чого нагадувати про стосунки, які не відбулись, давти «хароші совіти» і робити боляче цим «нагадуванням»? Для чо-го? Даже в Біблії написано, що співати пісень засмученому серцю, це однаково, що лити уксус на рану. Вроді котик або собачка врятують від самотності.

04.06.2007. Мені сьогодні вранці снилась жінка з недовгим волоссям. У неї була мотузка. Вона хотіла повіситися на ній. А потім вона з цієї мотузки зробила  шворку, а на ній повісила полотенце і ліфчик. Вона запропонувала мені телевізор, але телевізор у мене вже є. Чудний сон. Може він про мене?

Сьогодні телефонував папа. Каже: «Я оце слухав те радіо, ну це особисте. По радіо тебе, мабуть, подруги з інститута розігрують, вони ж знали (щось в такому дусі)». Мені дивно, що батько не знаючи всіх подробиць, склав все на подруг. Їх у мене особо й не було, а якщо з кимось я й спілкувалась, то без подробиць. А на тему твоїх зі мною відносин взагалі нікому не розповідала в інституті, бо мені було боляче і я вважала це дуже особистим, щоб комусь про це говорити.

Сьогодні на радіостанції звучала пісня про друга Володю. Суть – дівчина захопилась хлопцем, а він виявивсь геем. Ну ти ж не гей.

Думаю про твій характер, твою записку.

Я вже стараюсь радіо не слухати. Криша конкретно їхонула. Слухаю – мізки як наче текти починають, розтікатися. Сьогодні мало не пройшла нову твою роботу. Не хочу туди йти. І тебе наче хочу дуже побачити. Де тебе знайти? Вже думала тобі листа написати, з фактами. Чи його читатимеш?

Якось написала, принесла. Стою перед тобою, заїкаюсь. Ти: «Пошла нахуй». Так прозвучали ці слова з твоїх уст, що я даже подумала, що таким тоном хіба в любові признаються, а не «посилають». Пішов до себе, тоді вийшов на вулицю. Стоїш, куриш. Підійшла до тебе: «Ти помниш ти в інституті мені написав…». Ти: «Я нічого не писав. На графологічну експертизу!». Я: «Візьми, прочитай, я написала…». Ти: «Я нічого не буду читать!».

Прийшла до тебе на роботу. Ти вийшов. Стояв на порозі. В мене вихопилось: «…долг сємєйний справно ісполняєш, а як же те, що мені обіщав?». Після слов про сімейний долг очі в тебе забігали із сторони в сторону: «Пошла нахуй, кобила їбуча!». Розвернувсь і пішов у приміщення. Якась інтересна реакція. Зі мною ти не трахавсь, щоб так на мене сказати… Значить невільно виявив своє ставлення до сексу з Аліною. Може через кілька днів на роботі набрала твій номер. Почула: «Кобила їбуча, пошла нахуй!» – так це ти на мене так? Мабуть почула не тільки я. Рядом ще співробітники  знаходились, а сказав ти дуже голосно. Пішла в обідню перерву на ринок до Шевченка. На вулиці чути як грає «Руске радіо України»: іржання коней і слоган «Все будет хорошо»…

Директор «Айкона» якось побачив мене і сказав, що мені до тебе сюди не треба приходити, бо, дослівно: «инженер нервничает, не работает».

У мене нема кому справити розетку в гуртожитку, хоч бери та й сама справляй, мабуть, так і прийдеться зробити. Треба купити розетку. Зато радіостанцію «заказав».

Якось в новинах на «Руском радіо України» розповідали про професію інженера. Радіоведуча казала, що вона стає дуже затребуваною в країні. Коли це говорили – не пам’ятаю, але говорили точно.

04.07.2007. Якось так получилось, що я заскочила в один з тобою кільцевий. Сіла позаду тебе. «У вас павучок» – осторожно зняла його з воротника твоєї білої футболки. Бо сіла позаду тебе. Ти пересів на крісло попереду. Я пересіла на сусіднє через прохід крісло. Ти, не повертаючи до мене голови, сказав: «Завтра візьму». В тему пісня на радіостанції: «доверся завтрашнему дню, когда тебе я позвоню…». (Люда Рябова мені казала: «Він казав: «Она меня так достала, а я ей буду удовольствие доставлять?» (Чим достала?) Кращі жарти Фоменко на «Руском радіо України»: «Если женщина отдается мужчине за деньги, то она далеко не подарок», «Был у меня друг … собака». Люда Рябова: «Він з ума сходить, щоб ти собі шо не зробила», «Лучший его подарочек – это ты», «І у тебе буде сім’я», «От у нього й спитаєш», «Ти чудачка», «Інтересно як жизнь сложиться». Ти: «Уродка, ти мене заїбала!», «А ти мені безразлічна»). «Заказал ей радиостанцию» як казала сусідка, бо «інтересно як жизнь сложиться»?

07.07.2007.12.58. Приїхала додому до батьків. А з тобою хочеться спілкування. Написала ММС. Поставила свою фотку, написала: «Володя, оціни ослика. Я вибрала його на День народження племіннику, йому в цю неділю виповнюється рік. Правда симпатичний? Я сьогодні консервуватиму вишні. А ти чим зараз займаєшся? на роботі? Можливо у вівторок, 10.07.07 побачимось? Люда, :-) ». Фоном поставила музику, схожу на ту, що звучала в пісні про «Лучший мой подарочек – это ты» на радіостанції «Руске радіо України» у січні 2007 року. Через півгодини з 0502584971 приходить смс: «Иди нахуй, параноидальная шизофреничка». Через якийсь час прислав цю смс повторно.

У серпні подзвонили родичі. Сказали, щоб зустріла на вокзалі двоюрідних сестер. Похвалилась про це на роботі в управлінні. Зустрічати треба було вночі. Приїхала від батьків у Полтаву після обіду. Їду на Браїлки. Звернула увагу на біг-борд. Реклама на ньому була із трьома слонами, які тримали один одного хоботами за хвости. Нагадали мені ці слони твої слова про те, що я розвісила вуха як у слона. Написала тобі смс про цих слонів.  Їхала від ГРЛ на Південний вокзал. Уже темно. На вокзалі сиділа в кріслі, ждала поїзд, яким повинні були приїхати сестри. Побачила знайому з університету Лілю. Вона жила у гуртожитку фізмата в кімнаті з Аллою, моєю однокурсницею. Почали общатись. Дивлюсь на неї, усміхаюсь. Повертаю голову і бачу тебе, Володя! Ти стоїш напроти мене, стискаєш руки в долонях. Десь пів на третю ночі. Дивишся над моєю головою. Що там? Розклад руху поїздів. «Ліля, це Вовка Нестеренко…» – повертаюсь до співбесідниці. Вона підтверджує. Вона тебе тоже знає. Розвертаєшся і йдеш. Я піднімаюсь і йду за тобою. Ти сідаєш в жигуль. Білий. «Вова, що ти тут робиш?». «Пошла нахуй!». Що тобі вікно в машині камінюкою розбити, щоб ти оставсь? Набираю твій номер: «Вова, вернись!». «…Пошла нахуй, підераска!.. У тебе є якісь аудіо-відеозаписи?..». Сіла біля вокзалу, набираю твій номер. Дзвоню – ти ругаєшся. Тоді вобще телефон відключив. Таксісти питають у мене: «Що він тобі сказав?». «Нахуй послав». Засміялись: «Твій любовник? Він на таксі приїжджав?». Зустріла сестер. Їду з ними додому. В автобусі набираю твій номер. А він відключений. Це було у перших числах серпня. Десь в обід твій номер став на з’язку. Щось даже говорили. Я щось питала. Помню зачепила тему секса. По голосу почула, що у тебе спортилось настроєніє. Ти поклав слухавку. Знайшла точку де був сигнал МТС. Написала смс: «…якщо тобі потрібні якісь аудіо-відеозаписи, то порийся в своїй голові, коханий». Сестер же треба якось розважати. Пішли на річку. Брат фоткав нас на телефон. Скинув мені фото на телефон через ММС. 06.08.2007 в 9.44. відправила тобі ММС з нашими фотографіями і підписом: «Привіт! Ми (…) на річці Псьол». ММС ти відхилив. Слухала по прийомнику «Руске радіо України». Радіоведуча ставить пісню: «…я устал, хочу любви, а ты паришь секс…» і прокоментувала: «…щоб ви не почували себе одинокими…». Ти мене обняв, поцілував, приласкав? А в інші ночі і вечори, які ти з іншою проводиш, я себе тоже не дожна почувати одинокою? Задалась питанням: хто міг знати, де і коли я буду? Про приїзд родичів говорила тільки на роботі.

Я помітила за собою: я ходжу, ходжу, щось роблю, потім стараюсь прилягти. Це все до безкінечності. Я взяла в руки записку (ту, що отримала 15 лютого 2004 року), прочитала її: я її тоді дуже емоційно сприйняла. Як здраво помислити, то ти тоді мене послав, а я понадіялась… А тепер з цим «Руским радіо України». Я його слухати не можу. І чого ти сказав: «Я тебе уб’ю, мастурбіруй. Давай сюда свій номер» – записав мій номер телефону. І те, що ти сказав, що я больна, і те, що та жінка Люда Рябова сказала. Ти стільки казав. Я намагаюсь кожне слово запам’ятати, кожен погляд… у мене провали в пам’яті? (логіки в цьому я не бачу). Кілька разів Люда Рябова запрошувала до себе. Якось домовились з нею, щоб зустрітись в кафе. Сидимо за столиком. Вона почала питати, які в мене плани. Тоді сказала мені, що й дурень як мовчить вважається розумним. Сказала, що всі її подруги Люди поїхали з Полтави. Сказала, що як я поїду, то вона за мною буде сумувати. Причому з таким підтекстом, що я подумала – сказала б уже прямим текстом, щоб я поїхала з Полтави, «падруга». Одного вечора вона говорила зі мною й сказала з усмішкою: «Завтра ще не настало». За те, що зустрітись  було б харашо хіба років через 20 обмовилась же якось. Чого не сказала, що стрибатимеш з радості, як я буду подалі від коханої людини?

11.08.2007. 8.15. Я прокинулась і подумала, як ти мені показував фотографії 15.02.2004. Я тебе так довго не бачила, як би класно було аби ми з тобою разом подивились мої фотографії. Пишу тобі смс: «Прівєт, доктор. Больная устала і рішила виспатись, притом вєсьма удачно. Ти сьогодні маєш бажання бачити мій фейс?». Дзвоню. Ти береш трубку, щось говориш, не розберу… «…буду бить тебе морду, чтоб через 10 минут была!». Мені трохи дивно і страшно. Дивно, бо взяв телефон і став говорити. Пишу: «Через 10 минут не получиться – я тільки проснулась. І в мене не морда, так, що почешеш свої клешні об когось другого,J» . Зібралась, по дорозі купила меду. Приходжу, тільки переступила через поріг – дзвонить брат, пита, де я, через скільки забрать. Іде дівчина, мабуть, твоя співробітниця. Я кажу: «Це вам». Вона, здивовано: «Мені?». «Ну, не зовсім вам». Виходиш. Виходжу за тобою, ти закриваєш двері, стоїш напроти мене, кажеш: «Тебе шо убить?». Б’єш ногою мене в бік по тазовій кістці лівої ноги, по обличчю. Я тільки згинаюсь. Спускаюсь, ставлю Гєнкє-охоронцю банку. Дура…. Якраз на проході стоїть дівчина з білявим волоссям. Іду геть. Дошкандибала до зупинки, де мене чекали рідні. Уже в машині з братом і батьком, які приїхали у своїх справах в Полтаву, пишу смс: «Чого ти мене тоді підйобуєш? Ні трахнуть мене не можеш, ні поговорити нормально». Приходить смс: «Да я скорее повешусь, чем буду с тобой спать или говорить». «Якого хера ти тоді мене підйобуєш.  Мені 1.10.2007 – 25, я від тебе дитину хочу, а дружбу з тобою я в пизді бачила». «Пошла нахуй, дыбилка. Ты меня задрачиваешь не первый год, и это твои проблемы, что до тебя не доходит, что ты от меня можеш ожидать только пиздюлин. Сотри мой номер и больше не еби мне мозги». А ти не дибіл? Добрий парень Нестер – всем помочь не прочь. Заїбав мене через радіостанцію, бо сам не можеш. А потом лупиш мене. А «Будильник-шоу» коментують: «…захотіла від нього дитину». Ведуча на «Руском радіо»: «Завжди треба бути обережним…тоді все неодмінно буде харашо». Рябова Люда якось сказала мені з усмішкою: «Один раз на рік – это жестоко…». Що вона там ще казала?  Про зустрічі раз на три місяці. Що «жестоко» – їбать мене раз в год чи бачить? А так лізти в моє особисте життя і сміятись з моїх почуттів не жестоко? «Добрі» дяді і тьоті, їм інтересно, як сложиться жизнь після їх приколів.

12.08.2007. (день-вечір). Володя, що ти зараз робиш? Що мені по-твоєму робити – я про тебе щодня думаю. Як ти думаєш мені йде з чолкою чи без? Тільки не кажи, що мені треба постригтись налисо. Що ти зараз робиш, Володя? Я прибирала, стірала, купалась, писала англійську, дивилась фільми (дурастіка). Це однаково, що їсти їжу без смаку і запаху. Чогось не вистачає. Чи когось.

У мене є твій номер, пишу тобі смс: «Які в тебе плани щодо смс і всяких жаб. Ізвіні, що вриваюсь в твій сімейний вечір. Я тобі, ПУХНАСТИКУ, благодарна за музику. Я тебе (можна?:-))люблю». Якось ми їхали в маршрутці на Браїлки і я хотіла тебе поцілувати. Ти вперся в задню стінку маршрутки. Коли я до тебе спробувала доторкнутись, ти, як мені здалось, аж вкривсь потом. Наступив мені на ногу і сказав: «Я з жабами не цілуюсь. Це тільки в казках…». Ясно, жабам ти тільки пісні й передачі заказуєш і морду б’єш.

17.09.2007. Десь близько 10 вечора. Включила прийомнік на телевізорі. На «Руском радіо України» звучить пісня «Не надо». Не знаю, що за група виконує. Включила на своєму телефоні диктофон: «…ко мне. Ты повсюду со мной, но зачем? Зачем?Ты меня не жалеешь совсем. Я прошу, я кричу, ты пойми, я устал от бузумной любви. Ти всегда, ты везде, но зачем, ты меня не жалеешь совсем. Мне не надо больше, мне не надо меньше и любовь мне твоя ни к чему…мне не надо проще, мне не надо легче, просто дай мне побыть одному. Мне не надо больше, мне не надо меньше и любовь мне твоя ни к чему…ни к чему…мне не надо проще, мне не надо легче, просто дай мне побыть одному. Ты повсюду со мной, но зачем? Зачем?Ты меня не жалеешь совсем. Я прошу, я кричу, ты пойми, я устал от бузумной любви. Ти всегда, ты везде, но зачем, ты меня не жалеешь совсем. Мне не надо больше, мне не надо меньше и любовь мне твоя ни к чему…мне не надо проще, мне не надо легче, просто дай мне побыть одному. Мне не надо больше, мне не надо меньше и любовь мне твоя ни к чему…ни к чему…мне не надо проще, мне не надо легче, просто дай мне побыть одному… Ты шагаешь за мной по пятам, ты меня сторожишь по углам, ты повсюду за мной, но зачем? Ты меня не жалеешь совсем…просто дай мне побыть одному…вечером в пятницу и субботу страна не скучает, вечером в пятницу и субботу ведущие Русского радио представляют лучшие танцевальные хиты страны в прямом ефире. Весь вечер в движении…». Якраз цими днями на «Руском радіо України» звучала інша пісня, мені не було куди її записати, а деякі слова з неї й досі помню: «…в твоих голубых глазах…опять позову тебя…я нашел свою мелодию любви…». 18.09.2007 – три роки як ти женивсь на Аліні Романчук. Скучно жить було, що обративсь через знайомих на радіостанцію, чи було інтересно як жизнь сложиться, чи Люда Рябова правду казала про те, що ссоришся з Аліною так, що хоч з дому тікай?

Згадую твої слова: «Ты  мне тогда была не нужна, у меня была потенциальная жена, и теперь ты мне не нужна…», «Та на хуй ти мені нада», «Завтра візьму», «Пошла на хуй отсюда»,  «Все, давай пиздуй бистрее», «Уродка, ти мене заїбала!», «Чого ти приходиш до мене на роботу, їбеш мені мозги? Чим ти особєнна, чим ти отлічаєшся от остальних? Я тебе уб’ю, я тобі обіщаю. Мастурбіруй», «Вобще охрєнєла», «Пошла нахуй, еще раз увижу возле семьи…», «Тобі шо ноги поперебивать, щоб ти не приходила? Все, давай пиздуй, тобі пора рухатись», «Ти простітутка», «Ти ужасна»,  «Я занят, до свіданія».

Як мені погано. Сплю сама, прокидаюсь вранці сама. А ти рядом спиш і трахаєшся з Алінкою. Думаю про те місце, де  ти знаходишся. А я тут, сама в цій кімнатці…

Чогось дзвонила на домашній.  Аліна підняла слухавку: «Как тебя просить, чтобы ты не приходила?». Одного разу сказла мені: «Это мой телефон и Вова к нему не подходит! Для особо тупых: звони на мобильный, сука!..». Одного разу попросила Аліну позвати тебе до телефону. Вона: «Вот когда будешь умирать, тогда и позову!..».

Рябова Люда: «От і сиди, втикай у комп’ютер, поки не попросять», «На носочки хватає?», «Слухай музику», «Не треба було тобі передавати йому письмо. Треба себе цінити. А як він тобі сказав: «А я при чому?» нада було: «Ах так…» (розвернутись і піти). Ну ти чудачка», «Поздрав, бач як він старається, лучший єго подарочєк – ето ти» (дура совітувалась з «подругою» чи поздравлять Вову з праздніком), «Не слухай те радіо, що ти чула? Він тебе в дурдом відправить». Ти казав: «Хуйові в тебе подруги». Бивші подруги твого хуя, коханий?

Начальник управління у справах преси та інформації Полтавської ОДА Пустовгар Олег Миколайович: «Як справи?». Я: «Отлічно». Пустовгар О.: «Тобто відмінно». Я: «Да». Пустовгар О.: «Чим займаєшся?». Я: «Обдзвін». Пустовгар О.: «Мєчта, а не робота – сидиш статті відмічаєш і забиваєш у колонки»… Чесно сказать скучна, тупа робота і не приносить задоволення – «мічта».

Сиджу в кімнаті гуртожитку, на Браїлках. Слухаю «Руске радіо України». Заїло мене. Набираю 56-73-60. Чогось таке враження, що ти візьмеш слухавку. З’єднання. «Ну шо, дає?». І поклала слухавку. Через кілька днів іду по місту. Чую хтось позаду мене кричить: «Айконка! А ти мені даєш?». Як аукнеться так і відкликнеться.   Обертаюсь – стороною якісь незнайомі хлопці, ідуть своєю дорогою. Прийти, обнять, поцілувати і приласкать не можна, а кричати, щоб луна ішла вулицею, можна?

Їздила до Люди Рябової, питала за Мішу Павлова. Вона: «У мене є один знакомий Міша, він на радіо не робить», та ще з такою усмішкою – на дурочку упала.

01.10.2007. Старалась догодити співробітникам на День народження. 25 років – кругла дата. Наче всього вистачало за столом. Не було тільки святкового насторою. Начальник побажав мені «веселого і радісного життя». Побажання від начальника з підтекстом – тон був нещирий. Якось сказала про слова Олега Миколайовича знайомому по фізмату, твоєму земляку Ігорю. Невдовзі на радіостанції «Руске радіо України» Свірідова і Галібін почали вести рубрику: «Цікавого вам життя!».

2007. За два тижні до опалювального сезону. Мені снилась величезна сова, яка заглядала у вікно через форточку моєї кімнати в гуртожитку по Маршала Бірюзова 90/14. Сон був такий яскравий. Сон-кошмар. А вранці до мене на роботу у відділ засобів масової інформації прибігла жінка. Невисока, коротко пострижена, фарбована блондинка, років 40. Оце й «сова». Ким вона вже була – не пам’ятаю. Може комендант гуртожитку чи просто наближена особа Забережного в 4 ПТУ? Сказала, що мене виселять з гуртожитка за несвоєчасну сплату. (В гуртожитку завжди висів список боржників. Там були й кількатисячні борги. І не чула, щоб когось виселяли. А в мене був борг за літо може гривень 100-200, вже точно не пригадаю). Вона так кричала. Я заплатила борг, який був у мене, підійшла до директора ПТУ № 4 Забережного Миколи Яковича з сумкою (гуртожиток був від ПТУ). Він не взяв. Сказав, що не може бути навіть мови, що мене виселять хоч я вже й все заплатила. Пізніше мені сказали, що це я сама винна, що мене виселили, бо зверталась у паспортний стіл, щоб мене прописали в гуртожитку. Прийшла до кімнати, а там на дверях на аркуші А4 написано, щоб я виселилась з кімнати за два тижні. Я почала шукати житло. На зарплату держслужбовця найнижчої ланки квартиру в місті, щоб іще й на життя було, знайти важко.  Ходила по гуртожитках. Зайшла в дівчачий гуртожиток на Пушкіна. Комендант  сказала мені, що місць немає. Вона не хотіла мене брати. Спасибі Богу, арбітражний керуючий, дав добро на моє повселення в гуртожиток. Заказала вантажне таксі. Речі не було кому помогти перенести.  Попросила знайому тьотю Валю мені допомогти. Я була в такому розпачі. Сиділа в кімнаті, плакала. Свєта Чоботаренко включила в своїй кімнаті «Руске радіо України», навєрно старалась «морально підтримати».  Перевозила свої речі з одного гуртожитку в інший. Водій вантажівки, може і не спеціально включив радіо:  «…две осановки до тебя, но если больше нет огня, то просто не зови, напрасно тают етажи, я понимаю, это жизнь, две остановки…было все но не было любви» – пісню виконувала Наталія Валевська. (Почула цю пісню вперше після того, як дзвонила на “Руске радіо України” і на питання ведучого про тебе ввідповіла, що ти живеш від мене за дві зупинки).  І коментар ведучої «Руского радіо України»: «…це вам обирати за скільки зупинок жити від коханої людини…». Чого ж? А жити з коханою людиною разом? Що кохана людина звернутись на радіо може, а розвестись не може? Радіостанція «Руске радіо України» піснями «радувати» може, а житлом не може помогти?

Мені не подобалось жити в 109 кімнаті гуртожитку ПТУ №4 – атмосфера кімнати була гнітюча, хоч я й поклеїла світлі обої (з допомогою сусідок, які потім почали про мене судити). Гуртожиток мав заброшений п’ятий поверх, з якого можна було бачити квартиру, в якій ти їбавсь з Аліною, коханий. Оце бува думаю увечері про тебе і як узнала, хай і не спеціально, де ти живеш, то бігала дивитись на ріг будинку, в якому жив мій коханий, що ощасливив мене надією, що ми будемо разом. Вже з цього я була щаслива. Наївність – перше щастя.

04.12.2007. У відділі ЗМІ накрили столи, святкуємо День народження Лілі, провідного спеціаліста відділу видавничої справи. Сидимо за столом, розмова зайшла за творчість. Згадали за вірші співробітниці Тані. Начальник відділу видавничої справи Ізмайлова Інна іванівна, яка казала на мене з усмішкою “наша маленька преса” сидить і я б сказала не зовсім в тему каже: «Інженери не тільки своїм жінкам пісні заказують…». Усі якось примовкли. Ніхто далі не продовжив теми. Почали розмов ляти про інше. Я рішила взяти шматочок торта зі святковго столу для тебе. Може того, що я випила вина, рішила піти до тебе на роботу, поговорити. Я вже не пам’ятаю, чи то я прийшла, а ти якраз вийшов, чи то я просила, щоб ти вийшов.  Дуже добре пам’ятаю, як ти стоїш на вулиці біля чиєїсь машини, розмовляєш і посміхаєшся, а обличчя в тебе зле. Ти піднімаєшся по сходах, заходиш в сервісний центр. Я йду за тобою, відкриваю двері. Прошу про розмову. Ти повертаєшся до мене, кидаєшся на мене з кулаками: «Чого ти лізеш в мою сім’ю?!». Нічого собі, кохана людино. А чого ж ти лізеш в моє особисте життя?! Охоронець на прохідній заступається за мене. Ти вдарив мене по нижніх зубах, а я тільки но зняла брекети. Ходила до стоматолога – вирівнювала зуби, щоб бути красивою для тебе. Подались мої зуби від твого кулака. Я була в такому шоці. Вийшов твій напарник по ремонту телефонів Віталій. Я сказала йому, що ти вибив мені зуби, що я викличу міліцію. Ти вийшов. Було багато хлопців. Де вони тоді всі взялись. Я запустила на асфальт торт, який я для тебе принесла. Я так не думала, але в стані афекту крикнула тобі: «Та щоб ти подох зі своєю сімєю!..Ти імпотент!» – сказала і пожаліла. Ти закурював сигарету, і я побачила, як ти почав переживати. Ти пішов під арку, а я закричала тобі у спину щось про те, що раз ти не хочеш по-нормальному говорити, то хай жена встрєчає гостєй. Я ці слова прокричала і просто почула всією душею як ти проти цього. Я розвернулась в іншу сторону і … мені подзвонила мама. Почала питати,  де я, що я роблю. Я сказала їй, що хочу розібратись в цьому раз і назавжди. Що поїду на Браїлки, там де живе Вова з тією жінкою і нехай він при ній поговорить зі мною. Мама почала мене відмовляти. А я сказала їй, що все вирішила. Підходжу до під’їзду, назустріч мені іде дівчина з відерком. Я здогадуюсь, що це Аліна, але проходжу мимо. Піднімаюсь по східцях. Вона наздоганя мене. Хапає за волосся, а я хапаю її за волоси. Кажу, що Вова вибив мені зуби. Аліна: «Да я тебе челюсть вставлю, только отстань от моего мужа!..». «Да если бы ты его любила, ты бы так себя не вела. Как он похудал!» (Сволочі сибірські, вигнали мене з гуртожитку перед опалювальним сезоном на вулицю, під забор! Може ж він переживав, що замовляв мені пісні, а твої, курва, батьки дали хабаря Забережному, щоб не заважала чоловіку їбать їхню дочь-красавіцу). «Он мой человек. Ты забрала моего человека!». «Чего он тогда женился на мне?!» – стала на зріст. Як я її ненавиджу. Кажу: «Спитай у нього про свої голубиє глазкі!». На східцях десь узявсь твій батько. Аліна: «Вот его отец! Чего ты приезжала к нему?» . Микола Васильвич: «Та я її перший раз бачу». Аліна почала настоювати. Микола Васильвич: «…да, приїжджала». Схопив мене і швирнув вниз по сходах. Я вийшла з під’їзду. Аліна вийшла на поріг: «Кто он тебе?». «Муж!».

Якраз перед твоїм уходом з «Айкона» на «Руском радіо України» закінчилась передача «Хароший час», яка завжди починалась словами: «Вони безжальні, вони переб’ють вам ноги». Не було можливості зробити аудіо запис, зробила запис олівцем. В передачі було два герої – занадто розумний та занадто тупий. Занадто тупий задавав питання, а занадто розумний відповідав. Наприклад:

– «Почему об этом не пишут в СМИ?»;

–       «Что такое СМИ?»;

–       «Это средства массовой информации. Газети, журналы»;

–       «Потому что в СМИ не разрешается использовать (сказав про нецензурну лексику)»;….

–       «Молчите и верьте»

–       «Вера – моя муза»;

–       «А завтра все забудется»;

–       «Не молчите и занимайтесь любовью. До нових встречь!»

Ти на «Айконі» почав рідше з’являтись. Якось прийшла вдень. Стала біля «Айкона». Під’їхала легкова машина. З неї вийшов невисокий худий чоловік років 40: «Вы улыбаетесь?». Пішов по своїм справам. Я тебе ждала. Ти вийшов і побіг до таксі. Чого, куди ти їдеш? Спересердя закричала тобі: «Алінку трахнеш!». Сказали працівники, що ти будеш робити в іншому місці. Я почала хвилюватись. Питала даже у Лесі Руденко з магазину МТС. Цей магазин знаходивсь на першому поверсі в тій же будівлі, що й фірма «Айкон». Вона, курва, каже мені: «Он где-то ремонтирует телефоны, я не знаю где. Зачем мне тебе врать?». Великі темні очі, бездоганні вії. Маленький симпатичний носик, біляве фарбоване волосся. Чому Бог її не покарав? Вона мені сказала, що у тебе нормальна сім’я, що мені требе закінчувати це ходіння до тебе. Ти ходив на іншу роботу і мені тебе було жаль, що ти так бігаєш. А пізніше твій співробітник сказав мені, що я ненормальна, що жінка із-за мене тебе заставила змінити роботу. Аліна Романчук показала, хто в домі хазяїн. Згадуючи її откритку на 14.02.2004 «давай попробуем с тобой новые позы…буду твоїм подарком» – ясно хто керував. Кобила їбуча. Хіба так важко з нею розвестись? Як це ти без її контролю зміг звернутись на те радіо? Я питала, де ти робиш. Ніхто мені не говорив. Я навіть ходила у відділ кадрів фірми «Айкон» і мені показали заяву, яку ти ніби то написав. Почерк якийсь корявий. Я пригадую твої підписи з журналу в інституті. Я подумала, що якось вони не дуже споріднено виглядатимуть з таким почерком. Директор «Айкона» сказав мені, що ти десь у фірмі, яка раніше знаходилась в районі 5 школи, а тепер переїхала на Розсошенці. Я поїхала і на Розсошенці. Як дурепа лазила там, шукала неіснуючу фірму.  Мабуть директор мав на увазі, що вона закрилась. А на тому місці тепер нова фірма. Мені відразу не дійшло. Тупенька я. Слухала «Руске радіо України». Приходила до Аліниного дому. Ждала поки ти йтимеш на роботу. Йшла за тобою від дому аж до зупинки Велико-Тирнівська. Помню на мені були світлі капронки. А ти запустив по моїх ногах камінь. Поцілив у праву ногу, розбив до крові. І досі шрам не зійшов.  Біля зупинки між нами відбулась тіпа розмова. Я сказала, що ти мені заказуєш пісні на радіо. Ти: «Це ти заказуєш! Я тебе раз закажу…» Згадала тобі, що ти на мене плював, а шоумен Роман Трахтенберг коментував: «Зечем нужна такая жена? Плюнул на нее 15 раз, а она даже не обиделась». Потім ти став ближче до дороги, біля берез, кажеш: «Не дзвони моїм батькам». Через кілька хвилин зупинилась іномарка – ти сів і поїхав. А я осталась. Я й не предполагала, що була близько від твого нового місця роботи.

Не можу точно вже пригадати дату. Сиділа на своєму ліжку в гуртожитку на Пушкіна. Слухала «Руске радіо України». Передача там якась саме була. Вів її Павел Воля. Називали «Антизолотой граммофон». Ставили різні пісні, перероблені із інших попсових пісень. Запомнилось мені пісня про Вову, що з мислями про нього дєвушка лягає і встає і все робить, а він насправді жонатий на іншій. Переспівували: це ж нормально, що жонатий. І він не дурак, а якщо надумає вмішатись прокуратура, то Вов у любому городі більше 200, попробуйте щось доказати. Ще там якісь пісні ставили. На перше місце «поставили» пісню про «маленькую девочку» «с разбитыми мечтами», «сумасшедшими глазами». Піcля перекручених пісень – коментар Павла Волі: «Слушайте такие передачи и психические расстройства вам гарантированы». Стало дурно після того як послухала. Для чого це?

Радіоведуча в ефірі «Руского радіо України» сказала про те, що не треба далеко шукати, а перейти через дорогу. Через дорогу – зуп. «5 школа» і магазин «Сота». Зайшла. Запитала про майстра Володимира. Там працювала дівчина Леся, чонява. Вона сказала, що  майстер працює  в магазині на Половках. Дала мені телефон. Здається ти взяв слухавку. Зразу ж послав мене нахуй. Сіла в автобус і поїхала на Половки. Зайшла в магазин. Подивилась на інформацію в куточку для споживача. Фірма була зареєстрована на Гетала Івана Миколайовича. Спитала за Володимира. Стала, жду біля магазину. Підходить якийсь високий мужик, років 30-40. Проти мене, правда, всі високі. Лагідно так розмову почав. Спитав як мене звати. Представивсь як директор магазину Іван Гетало. А тоді почав мене оскорбляти, проганяти – «зняв маску» доброго дяді. Я відійшла трохи від магазину. Вийшов якийсь молодий чоловік (це був твій співробітник). Сказав мені, щоб я йшла, бо через 10 хвилин прийде наряд міліції. Я подумала, що він жартує. Стою, жду тебе. Ти ж на роботі. Колись же то вийдеш. Через якийсь час бачу зі сторони дороги іде гурт міліціонерів. Підходять до магазину. Сміються. Прикалуються, що прийшли затримувати рецидивістку. Сказали мені, що до міліції поступив сигнал, що я ругаюсь в магазині і погрожую фізичною розправою працівникам магазину. Завели мене в магазин. Каже мені якийсь міліціонер, що ти стоїш чуть не плачеш. А тоді вивели мене під руки і сказали, що поведуть до опорного пункту, де я напишу пояснення. Ведуть мене, я плачу. Назустріч іде білява Леся Руденко з «Айкону». В мене само вирвалось: «О, і любовниця  іде…» Як вона тут оказалась? Міліціонер, який за руки тримав мене: «Та вона живе в цьому домі!». Бач, як ти вибрав собі нове місце роботи, Вова. Я ж як заходила на «Айкон» і питала у Лесі, де ти тепер, то вона відповіла: «Я не знаю, где он работает».  В тебе, в принципі, телефон був мобільний – для чого було утруждать радіоведучих робить намьоки? Протримали мене в міліції до вечора. Потемніло – тоді відпустили. Відвозив мене у Київський РВ Гетало Іван на своєму авто («честь» яка). По дорозі поцікавився Пустовгаром, підкреслив його націоналістичні погляди, його любов до всього українського. Підкреслив з натяком, даже глузливо. Міліціонера-участкового на Половках Романа Івановича посадили поряд. Поки тривав цирк за участю правоохоронців, мені увесь час повторювали: «Не плач, все буде харашо». А цирк для чого-для кого і за чією вказівкою?  Через кілька місяців мені в гуртожиток прийшов лист. А в ньому постанова №570 від 24.06.2008 про відкриття виконавчого провадження

вих.14/11867    11.08.2008

30.07.2008                            м. Полтава («духовна столиця» України)

Я, головний державний виконавець Камуз Олег Володимирович, розглянув документ щодо примусового виконання:

назва документу: постанова № 434 виданий 27.05.2008

документ видав: Київський РВ ПМУ

про: стягнення з Тимошенко Л.Г. штрафу в сумі 51 грн.

Боржник: Тимошенко Л.Г.

адреса: м. Полтава, вул. Пушкіна, 108, кв.14

Стягувач: Держава

документ вступив у законну силу (набрав чинності): 27.05.2008

документ про примусове виконання поданий: 18.06.2008

Керуючись статтями 3,18,24 Закону України “Про виконавче провадження”,

постановляю:

1. Відкрити виконавче провадження з виконання:

назва документу: постанова № 434 виданий 27.05.2008

документ видав: Київський РВ ПМУ

про: стягнення з Тимошенко Л.Г. штрафу в сумі 51 грн.

Боржнику добровільно виконати: постанову в строк до 05.08.2008 та надати обовязково до ВДВС підтверджуючі документи про сплату боргу – м. Полтава, вул. Сапіго, 6, к. № 5,

т.2-05-28.

При невиконанні рішення в наданий для добровільного виконання строк виконати його в примусовому порядку зі стягненням з боржника виконавчого збору та витрат, пов’язаних з провадженням виконавчих дій.

Копію постанови направити сторонам виконавчого провадження та органу або посадовій особі, яка видала документ.

Постанова може бути оскаржена начальнику відповідного відділу державної виконавчої служби або до суду в 10-денний строк з моменту її одержання.

Вже не пам’ятаю точно, але я здуру здається даже заплатила. Що значить «правильне виховання». Лох платить, даже якщо не винний. Лох. На рівному місці устроїли цирк і приписали штраф.

Якось невдовзі прийшла до тебе. Стою. Жду. Ти вийшов. Став до мене боком. Дивлюсь – щось не так з твоєю рукою. Вона ж вся пухла! Питаю, що з рукою. Ти мовчиш. Зайшов у магазин. Спитала когось із твоїх співробітників. У відповідь почула: «Зла собака покусала». Я вже подумала – чи та жінка чимось ударила. Сиджу в кабінеті управління на роботі, рішила подзвонити твоїм батькам. Почала казати їм, що в тебе рука розбита. Відповідь мене поразила: «Розбили й полічать». На мене почали кричати, погрожувати, щоб більше їм не дзвонила. Твій батько сказав, що звернеться до депутата Верховної Ради від Оржицького району і в адміністрації я не робитиму.

Переходила дорогу біля пам’ятника Зигіну, позаду хлопці якісь ідуть. Чую один каже: «Якби прийшов, то й ноги б поперебивали». Що це – співпадіння чи продовження «Айконка, а ти мені даєш»? А як до Аліни йдеш – ноги ніхто не обіщає перебить?

Як тільки була можливість – приходила до тебе на роботу.

Одного разу прийшла до тебе, стала біля магазину. До магазину підійшов якийсь молодий чоловік з магнітофоном. Постояв. Включив. Заграла пісня: «если выйдешь вдруг мне на встречу, даже грянет гром не замечу…о тебе одной будут все мечты, но об этом не узнаешь ты». Пісня закінчилась – чоловік вимкнув магнітофон і пішов від магазину.

На «Руском радіо України»  часто звучала пісня Ф. Кіркорова: «А я и не знал, что любовь может быть жестокой… нам незачем больше встречаться…». Хтось з співробітників облив мене водою. Ти сів у машину до Гетала Івана і він повіз тебе. Я приїхала за тобою на бульвар Нєстєрова. Побачила, що ти стоїш з Аліною перед під’їздом. І дочка рядом. Мати Аліни сунеться до мого лоба, кричить про те, що в мене курині мозги. Ти рушив до мене, почав штовхати, так як проганяти. Тоді до Аліни. Ти торкавсь до живота Аліни  – заспокоював її. Да, у Лесі Руденко живіт плоскіший, ще не заплив жирком як у «любімой дєвушки Аліночки» після родів і їбні. Кажеш: «Заберите ребенка!» – взяв Аню на руки. Чи ти хизуєшся переді мною, що в тебе он яка дочка?! Ви почали йти в під’їзд. Почала кричати, що мені в спину кажуть, що ти живеш з однією, зустрічаєшся з другою, а третій пісні заказуєш. Аліна: «Да пусть встречаеться с кем угодно, лишь бы с тобой не встречался!». Подзвонила кілька разів на домашній Аліни Романчук. Ніхто не взяв слухавки. Розвернулась і пішла в гуртожиток.

В управлінні начальник Пустовгар О.М. сказав ще раніше, що як тільки буде скорочення штатів, то я перша піду. Тебе через мене заставили поміняти роботу, мене значить тоже нада наказать… Казав мені: «Ти не тянеш роботу. Нам доведеться розстатися». Перевели мене з посади головного спеціаліста на провідного. Відповіла йому, що тільки закінчу навчання в магістратурі, підшукаю роботу – сама піду. Постійні придирки. Дурнуваті завдання. Сказав якось, що я роблю з нього ідіота. Написала резюме, порозносила. 24.06.2008 написала заяву на звільнення з відділу ЗМІ Полтавської ОДА. Викликали в кабінет до Черчатого Олександра Івановича, начальника Головного управління державної служби України в Полтавській області. Сказав, що до них звертавсь депутат Верховної Ради України від Оржицького району з приводу мене. Черчатий сказав, що я справляю враження нормальної дівчини, що якщо хочу далі працювати в державній службі, то мені треба про тебе забути.  15.07.2008 – написала заяву на касира операційної каси відділу валютних операцій. Взяли на випробувальний термін касиром по обміну валют в «Полтава-банк». Направляли працювати в різні відділення по всьому місті. Якось і на Половки поставили стажуватись. В насмішку чи що. Бо начальник відділення приніс винця і почав робити натяки про міліцію. Мені не смішно. Як мене все це дістало. Вмішалась радіостанція в моє життя – і любові немає і життя коверкають. Якось поставили у відділення на Браїлках. За 20 хвилин технічної перерви умудрилась з’їздити на Половки й побачити тебе. Ти побілів.

Якось прийшла в магазин, де ти робив. Стала розглядати телефони, які були на вітрині, ждала поки ти вийдеш. Зайшли два хлопці із служби безпеки «Полтава-банку». Один підійшов до мене: «Будеш сюди приходити – у нас робити не будеш». Чого вони приходили до тебе?

Дзвонила на стаціонарний телефон «Соти», питала за тебе. Якийсь чоловік почав мені казати, що ти вийшов на вулицю і стоїш з якоюсь дівчиною. Вона вища за тебе, білява. Каже мені, що й сам з такою пішов би. Пізніше твій співробітник Вітя сказав мені, що зі мною говорив Сашко Британчук.

Поставили в неділю на відділенні «Меркатор», заправка. А там був стаціонарний телефон. Я не рахувала, скільки разів дзвонила на 56-73-60. Нарешті Алінка взяла слухавку. Питаю: «Де Вова?». Вона: «А Вова в Киеве! У голубоглазой блондинки-любовницы!». Нагадала кобила, що я тебе мужем назвала…  В понеділок прийшла до тебе на роботу. Ти вибіг з майстерні. Почав, зваливши мене на підлогу, стукати ногою в груди: «Она вчера 50 раз на телефон позвонила!» – я не почула в твоєму голосі роздратування, навіть навпаки. Странно, я б сказала, що тебе це даже потішило. Стою на вулиці, біля вікна, віддихуюсь – все таки ти ногами постукав по грудях. Пибиральниця: «Щось я бачу тебе б’ють не дуже». Кажу: «А треба, щоб і не встала?». «Добрі люди», як у тебе погано – не помагають, як харашо – завидують і вмішуються.

Якось приїхала до тебе на роботу. Ти вийшов, стоїш біля кіоска. Я стала – роздивляюсь твоє обличчя, дивлюсь на твою родимку на скулі і мовчу. Через якийсь день на радіостанції «Руске  радіо України» ставлять пісню зі словами: «…люблю, когда женщина молчит».

Одного разу, як їхала до батьків, рішила заїхати до тебе. Заглянула, а ти сидиш такий невеселий. І я зажурилась. Думаю, чим тебе розвеселити? Пройшлась до зупинки Велико-Тринівська. Дивлюсь, городская мадам торгує білими гладіолусами. Глянула на них і чогось так мені показалось, що їх білий колір розвіє твій поганий настрій. Купила, зайшла до тебе (аж дивно, що нікому було спиняти) і поклала тобі перед носом – любуйся. На «Руском радіо України» коментар пустили: «Любителям прекрасного…». Краще б власники радіостанції «Руске радіо України» нам з коханою людиною житло подарували, раз так активно коментуєте проісходяще. Даром музика не гра. А нам із ним що з того?

Одного дня стою збоку біля вікна, дивлюсь на двері магазину «Сота». Жду поки ти вийдеш. Бачу, що до мене наближається якась жінка. Підбігла, ухопила мене за руки. Молода дівчина підбігла з нею. Стара держить за руки, а молода в цей час починає мене фотографувати. Старша на мене кричить, чого я тут стою. «А хто ви така, що я вам дожна отчитуватись». Вона: «Я Вовина крестная мама!». «Та я по ваших голубих глазах бачу, чия ви мама». «А в тебе не такі?». «Не такі. І мені голубі глаза вашої дочки неприятні». «Я б сказала, які в тебе глаза!..». «Ти больна!». Питаю: «Чим?». Вона: «Шизофренією! Я тебе уб’ю!.. Стоишь тут под окнами. Ты скоро доведешь человека до нервного срыва!.. Мы отправим твои фотографии в газеты…». Держе мене за руки, а менша (дочка її Аня) фотографує. Чую мужик, вибігши з «Соти», кричить: «Валя, поїхали!». Баби побігли до машини. Бачу ти вибігаєш з «Соти». Кричу тобі: «Вова, розведись з нею!». Ти сів з ними в їхній білий жигуль (це ти на ньому приїжджав до мене на Південний вокзал, питав за аудіо і відеозаписи). А як я підбігла до машини: «Вова!..» – ти запустив камінюку в мою сторону.

На другий день хотіла написати на їхні погрози заяву в міліцію – на мене он уже скільки написали. Стільки свідків було – і ніхто нічого не чув і не бачив. А одна жінка із кіоска даже сказала: «Ты – зло. Тебя нужно наказать». Сволочі байдужі. Будь добрим до людей. А вони чи будуть добрими до тебе, як тобі буде треба? Якось побачила участкового Романа Івановича. Кажу: «Мені погрожували родичі тієї жінки, з якою Вова живе». Він мені посовітував звернутись до свого участкового. Так я нікуди й не зверталась. Свідків же не знайшлось.

Участковий на Половках Роман Іванович сказав, що Вовка написав на мене заяву. Сказав, що я можу тоже на тебе написати. Я й написала. В заяві вжила слова: «…тягне ризину…». Потім слухаю «Руске радіо України», якась нова передача-рубрика і слова вживають такі ж: «…не тяни резину…»…Чи знущаєтесь з мене?..

Попросила участкового на половках Романа Івановича, щоб ти вийшов і ми з тобою поговорили при ньому – і я більше не приходитиму. Я настоювала. Ти вийшов. Я почала казати, що мені на роботі в адміністрації казала при співробітниках Ізмайлова Інна Іванівна. Ти: «Не знаю ніяку Ізмайлову». Кажу: «Ти не знаєш, а вона тебе знає!». Ще щось намагалась доказувать, а ти розвернувсь і пішов. Роман Іванович сказав, що прийде завтра о 18 і тоді відбудеться розмова. Я прийшла, ждала його. Ти вийшов з магазину, сів у машину і поїхав. А я ждала, що ми будемо говорити…

Стоять біля магазину «Сота» на Половках кілька чоловіків. Чую, говорять між собою про те, що ти кажеш, що я тебе переслідую. Згадали радіо: «… а тоді каже – вона мене прєслєдує…».

Літо. Не помню тільки якого року. Ти приїхав з матір’ю Аліни, відкрив багажник, скуплялись в  «METRO». Я стала на тротуарі в легкій трикотажній сукні – старлась бути гарною для тебе. Ти ідеш до мене. «Вова, я хочу з тобою поговорити». Ти схопив мене руками, потягнув до дверей 5 під’їзду: «Я тебе не люблю. Ти обіщаєш, що не будеш більше приходити?» – схопив мене так, що плаття задерлось і почав стукати мене головою об залізні двері. На очах у «крьосної мами». Хто ж хоче бути побитим? Сказала, що обіщаю. Ти: «Я тебе уб’ю, я тобі обіщаю» – відпустив мене, а сам пішов у під’їзд з Романчук Валентиною. Якась молода жінка пробігла біля мене. Чую, каже до когось: «Я тепер не дивлюсь «Не родись красивой», засміялась. «Нове кіно» побачила?

Ти мені казав, щоб я не дзвонила до твоїх батьків. Я подзвонила. Твоя мати взяла слухавку і прокляла мене. Сумно на серці. Краще б я тебе слухала. Сиділа на ліжку, журилась. Написала смс на «любиме» радіо в «стол заказов», попросила потавити для твоєї матері Поля Моріо «В мире животных»… хіба себе потішила.

Стояла на Половках, біля «Соти». Підходить до мене один із віруючих. Просить 5 гривень. Каже: «У тебя сейчас дух как пламя свечи на ветру. Ти должна успокоиться и тогда ти примешь правильное решение».

Одного дня до мене підійшли 4 хлопчики, років 10-12. Почали зі мною говорити. Я стояла із зонтиком біля клумби. Смішили мене. Один із них сказав, що в тебе ж є женщіна. Розумні які, хто ж вам сказав? У мене в руці був фотоапарат. Я їх сфотографувала. І тебе ним якось сфотографувала, як ти стояв, біля магазину. Ти дуже розізливсь…

Якось сиджу біля клумби напроти магазину «Сота», на Половках. Ти вже давно поїхав до Алінки, а я сиджу в ступорі. Підходить до мене молодий мент, який мене вів за руки на опорний пункт. Щось намагається до мене чи загравати. Я без настрою, намагаюсь від нього відкараскатись. Підходить раптом якийсь качок: «Ану не трогай девчонку…». Слава Богу.

Стою в один з вечорів під дверима магазину, де ти робиш. Жінка в літах з малою дитиною проходить повз мене. Жінка дивиться на мене і каже жалісливо: «Игрушечка стоит».

Раз ти був вийшов. Уже темно було на вулиці. Мовчиш. Постояв біля порогу до мене спиною. Я побачила, що тебе чогось всього аж струсило. Чого ж ти мені ніколи не пропонуєш зустрічі?

21.08.2008. Мені в гуртожиток прийшла постанова №719 про стягнення штрафу в розмірі 51 гривні.

22.08.2008. Слухала «Руске радіо України». Думала про пісні. Подзвонила до Ігоря, спільного знайомого з фізмату. Говорила з ним про цю ситуацію. Послухала його міркування: «…тоже варіант (сходити додому поговорити)…виключ музику…мічта ідіота – мічта, яка ніколи не збудеться…не зарікайся (що не поїдеш у дурдом)…тільки хуже зробиш (питала в нього про твою сестру, може вона согласилась би з тобою поговорити)». Голова йде вже обертом. Ти поїхав до Алінки. А я стояла на зупинці,  думала скільки я можу це терпіти – треба поговорити і все зясувати до кінця. Приїхала в гуртожиток, переодяглась. Поїхала на Браїлки. Дзвоню по телефону: «Вийдіть поговорити». Незрозуміла відповідь і  слухавку більше не беруть. Якийсь молодий чоловік проходив біля під’їзду. Попросила його позвати з 87 квартири. Він відказав, що як мені треба, то щоб я й звала. Піднімаюсь по сходах. 87 квартира. Чогось мені так не по собі. Прочитала про себе  «Отче наш». Подзвонила в двері. Вони відчинились. Жіночий крик: «Бей ее!». Побачила як ти змахнув палицею і вдарив мене по голові. Я впала на підлогу. Ще удар. Метнулась до східців. Ти за мною. Я обертаюсь до тебе: «Вова!..Вова!..». Бачу як з голови на одяг тече кров. Збігла до під’їзду. Стала. Кров біжить на асфальт. Проходять біля мене якісь хлопці. Ввімкнули пісню на мобільному телефоні: «…не пиши ви енд, я придумаю хеппи енд…». Здається група «Пара нормальных». Не придумала нічого кращого як подзвонити в міліцію. Вони приїхали, спитали чого я не викликала швидку. Не сообразила, була в шоці. Сказали, що не будуть до тебе підніматись і розбиратись. Відвезли в Київський РВ. Там я змила кров і вони відвезли мене до гуртожитку. Люда Бочковська, моя сусідка по кімнаті, нічого вроді не бачила, а може зробила вигляд. Я постірала одяг і відразу лягла – думала просплюсь, бо завтра на роботу. Прокинулась, голова важка. Приїхала на роботу. Поставили мене у відділення «Полтава-банку» на якійсь заправці біля траси «Київ-Харків». Гроші не можу рахувати. Голова важка, слабість. Насилу поміняла курси валют біля заправки. Викликали на заправку швидку. Лікар сказав, що в мене струс. Лежу увечері сама в гуртожитку. Ліки, які приписав лікар, не купила, бо не було сил встати. Уже стемніло, дзвонить мобільний. Беру слухавку. Дзвонить мати Юлі Микитенко. Ми з її дочкою дружили в інституті. Каже: «Нам усю ніч хтось дзвонив. У тебе якась травма? Ти захворіла? А мама далеко…».  А кохана людина тоже уже не за «две остановки». Йобнув по голові, то дзвонити не буде. Мабуть їбеться  з своєю женщиною. Вона поговорила та й поклала трубку. А я заснула. Не знаю скільки я так спала. Більше суток. Якраз моєї співмешканки не було в гуртожитку – десь поїхала. Потім вийшла в коридор. Побачила сусідку Ларісу з 29 кімнати. Попросила її поїхати в аптеку, купити мені ліків. Вона була зайнята. Моя сусідка Ґава Таня, з 15 з’їздила і купила мені в аптеці ліки. Трохи поправилась. Через кілька днів приїхали до мене; жінка з відділу кадрів «Полтава-банк», яка приймала мене на роботу, і двоє хлопців із служби безпеки банку, які ще раніше приходили на Половки в магазин “Соту”.  Почали питати мене як це сталось. Начальниця відділу кадрів спитала причину, через яку я пішла у квартиру. Розказала їй про радіостанцію, про те, що мені люди біля магазинчику продуктів на Зигіна в спину казали, що «…живе з однією, зустрічається з другою, а пісні заказує третій» і т.д. Співробітники «Полтава-банку» сказали, що підтримають  мене і допоможуть. Десь через тиждень очухалась і вийшла на роботу. Ніхто в лікарні не сказав, що зі струсом мозку лікарняний можна продовжити до місяця. Визвали мене в центральне відділення «Полтава-банку», сказали, щоб я написала заяву за власним бажанням. Або мене звільнять, підшукавши підходящу статтю.

27.08.2008. Звернулась в суд-мед експертизу.  Скупилась по рецепту від невропатолога. Більше 200 гривень. Батько, узнавши від мене, що я не написала заяви, сказав, що зря я так поступила. Раз зійде з рук, то ще раз повториться. Батько був правий. Була розмова з прокурором Київського району міста Полтава. Сказав мені, що може подзвонити і це все відразу припиниться. Я відмахнулась. Тепер думаю, що зря.

Продовжувала слухати радіостанцію «Руске радіо України». «Будильники» Свірідова і Галібін «сокрушались» по якомусь поводу. Але ж шоу веселе – довго сумувати не можна. Треба щоб слухачам було весело. Це гроші власників радіостанції і зарплати її працівникам.

Повела себе як тряпка, простила кохану людину. Може ситуація була така і ти інакше не міг чинити, як тільки бити мене по голові по вказівці Аліни Романчук, яка мені казала: “Хорошо, я ему скажу, чтобы он тебя не бил”….  Хоч міг і зовсім не бити. Виздоровіла і прибігла ще трохи ображена на роботу до «друзів». Емоційно потрусила перед тобою ключами від кімнати гуртожитку. Безнадійно закохана дура хужа собаки.

Роботи немае – треба шукати. Звернулась до знайомого по роботі в облдержадміністрації у відділі освіти. Проходили разом підвищення кваліфікації. Він згодивсь помогти. 10.09.2009 Взяли мене на посаду викладача технічного креслення по сумісництву читати години в училище ім. Чепіги № 21. Годин мало. Тільки бігаю. А перед училищем якраз магазин «Сота», в якому ти займаєшся ремонтом телефонів. А на «Руском радіо України» пісню прокручують: «…не уходи далеко…»…

Шукаю роботу. Звернулась до однокласниці. Порекомендувала мене в магазин «Святковий», що в переході, в центрі Полтави. Завідуюча Людмила Григорівна: «Чого ти з банку пішла? Через недостачу?». Пояснила, що недостачі не було, що попала на лікарняний, а тоді «попросили» написати заяву за власним бажанням. Сказала, що вона може передзвонити у відділ кадрів банку, їй все розкажуть. Вона взяла мене на роботу, сказала мені, що подзвонила у відділ кадрів. Об’явилась твоя хуйова подруга Люда Троян (Рябова). Попросила зважити їй цукерок «Мелодіка». Якось іду ввечері з роботи, входжу в «Каштанову алею» біля зуп. Університет. Якісь хлопці: «Убить її, торговка, позорить мене…». Думаю: батько сердиться, не хоче говорити, бо я торгую в магазині. (А що мені хтось гроші так дає, щоб я мала можливість не працювати?). Ці незнайомці при мені про когось так… чи про мене?.. Через якийсь час помічаю – дивиться завідуюча магазином на мене скоса. З чого б це? Чую дівчата в магазині називають мене поза очі Катя Пушкарьова. Тоді чую обмовилась завідуюча співробітниці: «…даром музика не гра…». Потім ще обмовилась до старших своїх співробітниць: «…я 20 год прожила з своїм чоловіком – мені такого не було…». Тоді якось каже мені: «Ти мені збрехала. Доробиш цей місяць і йди». Я на неї дивлюсь: «Що я вам збрехала?». «Ти ж мені не сказала чого ти з банку пішла. Мені приходять люди розказують. Міліція заходить – сміється. Позорище!… мені другі дівчата, як приходили, всігда розказували,  як і що в них було… я знаю, коли і шо кому треба сказати…». При розщьоті дає гроші і каже: «Всігда кажи людям правду, яка б та правда не була. Тоді буде тобі удача».

Зарплату потратила на оплату навчання в Полтавській аграрній академії. Здобувала другу вищу за спеціальністю «Фінанси».

14.11.2008. Постанова про стягнення з боржника виконавчого збору

Я, старший державний виконавець Ткаченко Марина Сергіївна, при примусовому виконанні

назва документу: постанова № 719 виданий 21.08.2008

документ видав: Київський РВ ПМУ УМВС України в Полтавській області

про: стягнення з Тимошенко Л.Г. штрафу в сумі 51 грн.

Боржник: Тимошенко Л.Г.

адреса: м. Полтава, вул. Пушкіна, 108, кв.14

Стягувач: Держава (цікаво, а чого державні органи вимагають штраф з невинної людини? Держава  компенсує моральні і матеріальні збитки мені, взявши штрафи з халатних і непорядних працівників державних органів, які звинуватили мене у діях, які я не вчиняла. Держава гарантує (?) (яким цікаво чином, щось механізм гарантування не працює) Конституцією недоторканість особистого життя своїх громадян ).

 

встановив:

Боржником в добровільний термін штраф не сплачено.

Ураховуючи викладене, керуючись ст.46 Закону України “Про виконавче провадження”,

ПОСТАНОВЛЯЮ:

1.Стягнути з боржника виконавчий збір у розмірі 5,10 грн.:

Боржник: Тимошенко Л.Г.

адреса: м. Полтава, вул. Пушкіна, 108, кв.14

 

2. Копію постанови направити боржнику.

3. Постанова може бути оскаржена до відповідного суду в 10-денний строк з моменту її одержання.

(Київський ВДВС Полтавського МУЮ надсилає для виконання копію постанови про стягнення з боржника виконавчого збору стосовно: Тимошенко Л.Г.)

28.11.2008. Конверт з Київського відділу ДВС Полтавського МУЮ., вул. Сапіго, 6.

Потіряла щьот цим постановам. Коли, за що, чого виписали? Школу закінчила з золотою медаллю. Майже кожен рік давали грамоту, брала участь в олімпіадах. Перші три роки в інституті – одне навчання в голові. Приходити до чоловіка, який замовляв мені пісні і передачі на радіо – протизаконно?