Як мені дали шматок хліба за використання історії мого до тебе кохання у радіоефірі «Руского радіо України»

Після того як ти мене побив і забрав мобільний телефон, вирішила знайти іншу роботу. Хіба я сама собі на хліб не можу заробити? Тим більше, що хоч і взяли мене на роботу та робили копії з обох моїх дипломів, а як справа дійшла до того, що треба було замінити дівчину адміністратора на першому поверсі на кілька днів, сказали, що в мене немає відповідної освіти. ?! Пішла в магазин «Полагросервіс». Поряд з гуртожитком. Поробила тижнів два і розщиталась. Даже оформлятись не захотіла. За ці два тижні начальник відділу кадрів забігала на магазин і показувала як відноситися до роботи з любов’ю. В магазині була велика тєкучка і постійні недостачі. Прийшла на цей магазин і новий оператор Тетяна Вікторівна, колишній майор міліції. Похвалилась їй за телефон, який ти у мене забрав. Вона сказала, що зможе допомогти, підкаже куди треба написати. Я її допомогою не захотіла скористатись. Стало шкода своїх нервів і часу.

Приїхала від батьків у Полтаву. Звернула увагу на біг-борди: «Шукаєш роботу?». Реклама «Сільпо». Пішла в «Сільпо» на касу. Взяли. А могли й не взяти. Як наприклад, мою одногрупницю, яка, як і я, закінчила фізмат.

01.03.2011. 17.10. Ірина Петрівна заплатила за мартіні на 14 касі магазину «Сільпо». Дуже скоро я її знову бачила, але вона з дочкою зробили вигляд, що мене не помітили. Батько сказав, що вона вже не працює в налоговій. «Попросили». Мером уже не Матковський, а Мамай.

28.03.2011. Направлення в маніпуляційний кабінет від невропатолога. Перед цим, 23.03.2011, ти біля «Соти» побив мене руками по голові: «Вот и иди на работу». На роботу я не попала, а попала в лікарню зі струсом мозку. Який раз?

03.04.2011. У мене завтра будуть неприємності, бо болить голова. І до циганки не ходи. Бідна моя голова, одного разу забула, що я повинна бути на роботі. Думала, що мене виженуть або вирахують із заробітної плати прогул. Даже не кричали. Виявилось, що я в «Сільпо» відношусь до групи працівників, до яких проявляють лояльне ставлення. Хоч друзів у магазині у мене вроді й немає.

Дзвонила Кучеру Володі. Нагадувала, що я хочу від його друга Володимира дитину. Тепер він мені уже не казав: «Що ти хочеш? Успокойся. Пока». Все тепер невизначено? Чи вже визначено з «другой дєвочкой»? Голубоглазой можна, а сєроглазой – зась? Того такий мороз? Хоч у «Сільпо» у мене зарплата більша, ніж у міській податковій. І холодильник давно є. Чого ж, дитину можна було народити ще як робила в Полтавській ОДА, якби ти хотів. Або в інституті…якби я не була надміру скромна і закомплексована.

Я б хотіла умерти – результат депресії. Думаю, і мені так казали, гірше ніж умерти – це стати інвалідом. А моя «кохана людина» може це зробити. Чого мені його дожно бути жалко, хіба він мене жалів як бив по голові. Ніяк не можу забути його. Мене бив, Аліну їбав. І ні разу в гуртожиток до мене не приходив.

Ще й посміялись «друзі». Хоча хіба буде кохана людина насміхатись з моїх до нього почуттів?

Так несправедливо, це нестерпно, Господи. Для чого таке кохання невзаємне, з якого сторонні сміються.