Як мене по-хорошому «просили» поїхати із Полтави, шукати своє щастя подалі від «друзів»

05.09.2011.22.26. Мені одиноко. Як і багато років тому. Сумно, бо я чогось думаю, що ти, Вова, мене ненавидиш. Або тобі байдуже. Я тебе просто роздражаю. Приїхала сьогодні з села. Прийшла до тебе на роботу. А ти пішов і сів у таксі о 17.30. Дуже рано. Щоб їхати до Аліни і таксі наймаєш, а до мене…

Я сходжу з ума. Першого вересня твоя дитина пішла в 1 клас. А я, як дибілка, приперлась на перший дзвоник. Для чого ти мені замовив пісні і передачі на радіо? Ще й Вовка Кучер, твій друг, який знімав твою дочку Аню на відео, підняв на мене руку. Обізвав мене квазімодо. Ти як… можеш стояти, як мене б’є твій друг? Ти відвернувсь, як він мене бив, тоді повернувсь і приговорював: «Чего ты пристала к пацану?». А чого ж ти не можеш спілкуватись зі мною по мобільному або даже так, а все через когось?

10.09.2011. Вчора вранці збиралась до тебе йти. І відтягувала час. Думаю, чого я до тебе не хочу йти? Сіла в кільцевий через Юрівку. В якоїсь жінки заграв мобільний. Мелодія з пісні групи «Інь-янь» «Пофіг». Я почала згадувати слова з пісні і кліп: «Не волнуйся так, я тебе не враг, просто мне все пофиг…ты пронзала мое сердце ядовитой стрелой, то любила меня, то играла со мной…было сложно не сойти с ума». В 2007 ти мені написав смс: «Пошла на хуй, дибилка. Ты меня задрачиваешь не первый год и это твои проблемы, что тебе не доходит, что ты от меня можешь ожидать только пиздюлин». Прийшла, а ти ще не на роботі. Значить я тебе побачу перед роботою. Вчора я покрасилась тоніком в світло-русий. Для тебе. Правда або тонік був таким, або ж колір мого волосся став за літо близьким до світло-русого, бо результат видно було не дуже. А ще я купила нову сумочку і одягла міні-спідницю. Бо мені так здалось, що тобі нравиться, як я приходила в міні-спідниці. Може це був зговір проти мене, бо я бачила, що «дєд», який поповнює рахунки біля «Соти»,  перед твоїм приходом пішов у напрямку зупинки, звідки ти мав прийти. Ти підбіг ззаді до мене, і я даже не знаю з якого дива твої кулаки пролетіли мимо моєї голови. Чи ти промахнувсь чи не хотів бити. Зразу, як ти зайшов прийшла уборщиця Ліда. Я підійшла до твого вікна, щоб тебе бачити, поки вона відхилятиме шторку, де ти сидиш. Ти сидів, тоді встав і вийшов до мене. Я почала від тебе відступати, а ти схопив мене: «Ты долго будешь стоять?». «Нет». Схопив мене і потягнув до вікна, біля якого я стояла.  «Насмотрелась?». «Да». Бив якось рукою по голові. Потім  вдарив у печінку: «Свободен». Я відійшла і присіла напроти входу в «Соту», щоб перевести дух. Побачила, що піджачок у крові. Два пальці на лівій руці були розбиті, але з них не могло натекти стільки крові. Тоді зрозуміла, що в мене оп’ять голова розбита і з неї капає кров. Я була в шоці. Просто рішила не підніматись і нікуди не йти, мені було все рівно. Яка була реакція прохожих? Ішли мимо. Через якийсь час я побачила як ти вийшов з-за шторки, зайшов. Думаю, щас можеш вийти і почати бити мене носаками в обличчя, як тоді літом 2009. А з іншої сторони уже б бив чи що. Може б добив, хоч на це мало надії. Люди йшли мимо, тоді почали підходити. Якийсь чоловік невисокий, уже майже сивий, років під 50 чи 60 почав казати, що чого ж ніхто не викликає швидку. Двері в магазин «Соту» були відкриті і він звернувсь до Дімки, продавця-охоронця. Дімка: «Та вона больной чєловєк». Даже Олі було смішно. Піжійшли два молодих парня. Почали розпитувати, хто мене побив. Високий чорнявий, який найбільш допитувавсь: «Я б вас, баб, усіх перестріляв, якби не було кримінального кодекса». Інтересно, маму б свою він у першу чергу пристрелив?.. І пішли. Дівчина якась юна нахилилась. Я їй: «Для чого вам чужі проблеми?». Вона зразу й пішла. Іще підходили. Хтось дав вологі серветки, щоб я витерла кров. Думаю, зробив таке зі мною, люди йдуть, хтось і підходить, і даже не вийдеш? Ти вийшов, а я встала і пішла за тобою. Дімка з магазина закричав: «О, больная виздоровєла!». Я думаю, де ж ти пішов. По телефону говорив. Побачила тебе біля ларька, де продають каву. Підійшла, дивлюсь на твоє лице. Воно в тебе таке рівне, наче на ньому мускулів немає. В мене нєрви здали, думаю, щас опять на мене вил’єш гарячої кави. Кажу: «Я прийшла тобі сказать, що в мене все харашо. От тільки кров з мене трохи тече і я трохи больна». Кажу ці слова і в мене сміх якийсь ненормальний  і я плачу. Ти пішов до магазину, а я підійшла і сіла на ступеньки між «Сотою» і магазином «Молоко». Мене почало так трусити, аж зуби заклацали. Тоді підійшла жінка, яка мене в суботу заспокоювала, як я плакала, що ти не приходиш на роботу, бо з другою. Її звати Ларіса.  Поставила чай і оставила серветки. Підійшла Марина із своєю подругою. Марина почала витирати мої руки ватою з спиртом. Підійшла якась жінка, нахилилась, каже: «Підемо до мене, змиєш кров. А тоді як захочеш прийдеш сюди». Сказала, що живе поруч. Я з нею пішла. Ішла з нею до її дому і думала, мені треба їй про радіостанцію розказувати чи ні. По дорозі розказую, що ти на жінку казав: «Кобила їбуча». Рита: «Сьогодні кобила, а завтра ні». Жінку звати Рита. Каже, що часто скупляється на ринку. Мене не бачила. Сьогодні побачила перший раз. Дивно це звучить, бо я приходжу до тебе на Алмазний з 2008, а зараз 2011. Лице її мені якесь знайоме, тільки не пригадаю, де я її могла бачити. Каже, що не працює, чоловік дозволяє сидіти вдома. Зайшли в квартиру. Каже: «Тоді розкажеш». Хтось вдома, мабуть чоловік. Сиділи, після того як змила кров у ванній, на кухні. Вона мене слухала. Каже: «Підростуть діти, будуть з тобою розбиратися. Він не пропаде» Кажу: «Я вас десь бачила, не на ринку. Не можу пригадати де». У цей момент дзвонить подруга: «Мені дзвонив заввідділом освіти, сказав, що дає тобі ще 10 годин у Мостовівщині. Всьго в тебе буде 23 години. Тільки мені йому треба зразу сказати. Тільки щоб я не була крайньою, кажи точно». Я погодилась, кажу Риті, що це все, щоб я тільки убралася із Полтави і розплакалась. Вона заспокоює, гладить по голові, каже: «Новая жизнь». «Все буде харашо». Сказала, що я наївна. Кажу: «Село нікого не робить красивим, я це вже побачила». Рита сказала, що я багато думаю, від цього в мене мозги киплять. Кажу: «Мій батько казав, що думати не вредно». Згадала, анекдот-притчу про те, що не кожен твій ворог, хто тебе обісрав і не кожен твій друг, хто тебе з цього лайна витяг. Каже: «Що ти думаєш робити?». Кажу: «Треба поїхати на роботу, написати заяву». Рита сказала, що проведе мене до зупинки, що мені тобі нічого не требе говорити, хіба піти і сказати тобі: «До побачення». Що якщо я на тебе плюну і не приходитиму, то всі говоритимуть, що я правильно зробила, а тебе давитиме жаба. Кажу: «Всім буде хіба інтересно, як його давитиме жаба». Я сказала, що зайду до тебе, хочу побачити. Подякувала і пішла. Вийшла і не можу розібрати, куди йти. Спитала у якогось чоловіка, він на мене так подививсь, може я дивно виглядала? Прийшла, походила біля роботи. Якось мені не  уютно. Сіла на мраморний виступ біля дверей. Через якийсь час ти йдеш. Кажу: «Вова, я поїду в село». Сказала, а в самої сльози. А ти просто мимо пройшов. Думаю, подзвоню мамі. Говорю з мамою. Вона не знає, що мені посовітувати. Думаю, як бути. Двоню до подруги. Вона бере трубку, тут виходиш ти з магазину. Встаю, іду за тобою, кажу голосно, щоб ти чув: «Я не можу розщитатись з роботи, відділ кадрів пішла в декрет. Подруга в телефон сміється: «…  мене за ногу повісить». Я пояснюю, що поки напишу заяву, ще треба два тижні відпрацювати. Я не встигну за тиждень приїхати. Подруга каже: «Я дам тобі телефон відділу кадрів, зв’яжись з ними, скажи, що ти по питанню Рокити й Мостовівщини, поясни ситуацію. Я вже дзвонити не буду. В тебе є як записати?». Ти виходиш з туалету, подививсь на мою одежу. Пішов, куриш. Я: «Кажи, я запомню». Вона диктує, я раз переплутала цифри, а за другим разом запомнила: «0508513887». Ти зайшов у магазин. Я подзвонила у відділ кадрів, попросила передзвонити. Дівчина передзвонила. Вислухала мене, сказала, що мені передзвонять. Стою. Дивлюсь на дівчат. Думаю, треба хоч поблагодарить їх, що вони проявили до мене состраданіє. Підійшла, присіла біля Марининої подружки. Марина, подивилась на мою голову. Каже: «Тобі треба їхати в лікарню, зашивати». Показує на пальцях, яка в мене рана. Я не повірила. Кажу: «Він тільки рукою мене вдарив». Дівчина поряд стояла, почала казати, що бачила як він вдарив мене головою об мраморний виступ. Кажу: «Ну, тоді поїду в лікарню». Прийшла в травмпункт 1 міської. Сиджу на стільці. Дзвонить подруга. Пита, де я. Каже, що директор школи  знає, що треба відпрацьовувати два тижні. Я не знаю, що їй казати. Заштопали мене капроновими нитками. Знову дзвонить телефон.  Журить мене. Говоримо з нею. Розказую як все було. Врач слухав, тоді сказав, щоб я вийшла в коридор. Сиджу, говорю з нею, починає боліти голова. Каже, що директор підшукає мені квартиру в Рокиті, що завтра їй треба приїхати в Полтаву по своїх справах, щоб я ні до кого сама не дзвонила. Кажу: «Ти як приїдеш, подзвони мені, щоб ми зустрілись, прийдеш до мене в гуртожиток».  А сьогодні до мене ніхто не дзвонив. Чого, можу тільки догадуватись. За годину сходила до хірурга, купила ампулу «діоксідіна». Думаю, краще б я тобі ці гроші на щось тіпа «Хенесі» витратила, ніж собі на ліки, дорогий мій любимий Володимир. Ішла з лікарні, така зла на тебе і даже на твою фотографію. Сиджу в гуртожитку. Думаю, стільки років пройшло, каштани на Зигіна вже великі, приносять плоди. З’явивсь у мене ноутбук,  у який я це пишу. А ти до мене ні дзвониш, ні приходиш. Хіба не странно? Згадую слова ведучої на радіостанції, яку ти ніби то для мене «заказав»: «Щоб ви не почували себе одинокими». Оце ціна слова. Або ні, скоріше плпта за мою наївну тупість. Не знаю як тобі давати. Бабуся моя сказала, що як ти не захочеш, то я сама тебе не заставлю. А ти казав у 2007: «Завтра візьму». І на «Руском радіо України» прокручували пісню: «Доверся завтрашнему дню, когда тебе я позвоню». І подруга твоя казала з усмішкою: «Завтра ще не настало». Правда знущання. 20.11. Пройшло зло на тебе. Думаю, ти зараз дивишся або збираєшся дивитись телевізор, моя половинка. Я так відчуваю це і даже не буду в цьому сумніватись. Я купила собі футболку у «Велмарті» з жовтими і блакитними шариками. Я рішила, що я буду в ній спати і вона принесе мені щастя. Вона мені дуже понравилась. Де ти щастя? Хочу щастя, приходь щастя. Хіба можна бути стільки часу невезучою і нещасливою. Це задовго. Після чорної полоси приходить біла, кажу: «Я щаслива». Згадую коментар «будильників» Галібіна і Свірідової: «Шукайте щастя подалі від ваших друзів». Віка з ринку, де ти трудишся: «Ви з ним дуже різні. Він ніколи не був твоєю половинкою і ніколи не буде». І я не знаю, що їй казати. А як же мої почуття? Батько мій казав, ще як ти почав робить на Половках, що я наївно-дурна. І ця Віка з Алмазного так про мене казала. А я сиджу зараз з заштопаною капроновими нитками головою і думаю, що футболка принесе мені щастя. Весело. Мені «весело». Коли то ще хтось (якщо Надя Іванова, сказала, що вона у вечірню зміну не працює і не могла цього казать), казав на «Руском радіо України» на початку липня 2006 року: «Сьогодні відвідала друзів, вона чогось не розуміє, але якщо вона вірить, то все неодмінно буде харашо, треба тільки трохи потерпіти, почекати». Тобі буде 34, мені 29. Ми з тобою за майже 8 років, як знаємо одне одного, даже не спали. Я даже не представляю, як цілуватись. Оце так ти мене зробив щасливою. Який жах і це шоу. Це не я дибілка. Получається на поїх почуттях зробили реалне шоу. Кому це вигідно, хто заробив на цьому гроші для свого «веселого і радісного життя»? Ти мене не розводив, а лучше б тоді, в 2004, побув зі мною хоч місяць. Получається мене розвела радіостанція. Чого тепер вірити у сказані слова, у почуття, над якими посміялись, бо мені нема у що вірити. Є якась межа. Яка твоя мама до мене «ласкава» – назвала мене гадюкою. Казала: «Будь ти проклята, щоб ти пощезла…». Ще казала: «Не ходи за ним, не роби капості – і буде тобі щастя, що ти про нього й не мріяла…». Ще казала: «На чужому горі щастя не построїш…». Да? Аліна ж построїла – хіба це не щастя для жінки – народжувати?… Ще казала твоя мама: «Я не хочу разговарювать з дурочкою…».

Я так не сприймаю інтернет. І чого якби спитати. Я збираюсь це там розмістити. Щоб ти прочитав. А то ти так самоувєрєнно: «Я нічого не буду читать». Ти ж в інтернет часто залазиш, як ремонтіруєш мобільні. Може прочитаєш? І твій друг Вова Кучер щось там про «Однокласників» згадував першого вересня цього року, як знімав на відео перший дзвінок твоєї з Аліною дочки. Які ви сволочі. Приходять на ум слова з попсової пісні «Реальная жизнь», про те, що дєвочка напрасно плакала, що це не її історія. Або «дєвочка, которая хотєла счастья». Або «уходи красиво и живи счастливо». Як ці пісні і ця музика заїбали мені мозги. І як Алінка, займається  з тобою сексом і народжує, а я сиджу в гуртожитку вечорами сама, сходжу з ума під музику «Руского радіо України», яке нічого не збирається повертати. Показала я їй фак’ю, а вона усміхнулась. Ще тебе при всіх і поцілувала. А я не можу до тебе й доторкнутись. Чого ж Аліні про погане думати? Вона реально на твій хуй сідає, коли скоче, без рускорадійної віртуальності. Вона дитину в школу відправила, а ти з другим водишся. Якась їй середній палець тиче. Їй смішно. Я її розумію.

11.09.2011. Сиджу в кімнаті другий день. Сьогодні Усікновення голови Іоанна Предтечі. Може я тобі правда не підходжу, що ти з іншою? Помню, сиділа позавчора біля твоєї роботи. Якісь жінки ішли на базар: «Може він гей?». Чого в нас з тобою секс не получається? Скільки я до тебе разів приходила, вимивалась, щоб бути чистою. Що в мене з головою не так? Як подивлюсь на тебе – обняти, поцілувати… хочу. Боюсь підійти, згадую тільки як бив. Ти ж до мене сам ніколи не підходиш, щоб обняти чи приласкати. Значить не подобаюсь.

01.10.2011. Підмінилась на роботі на свій День народження. Чи ти прийдеш на роботу? Домовилась для брата на 23 вересня забрати деталі до комп’ютера. Віддала за них гроші. Стою біля ресторанчика. Поздвонили батьки, привітали мене з Днем народження. Підійшла ближче до твоєї роботи. Кого знайомого побачила,привіталась. Іде повз мене якась жінка. Вона робить реалізатором в ларьку із взуттям і сумками. Пристала до мене. Я їй посовітувала не лізти в стосунки, які її не стосуються. Дивлюсь – несе відро з водою, почала бігати за мною з відром. Почала кричати, що треба всім зібратись і мене набити, визвати міліцію, відправити в дурдом. Стара жінка, в кіоску з газетами висунулась, забігли обоє в «Соту». Я цю жінку з кіоска з газетами запам’ятала, вона якось визвірилась на мене, що я їй газети не позбирала, які вітер розніс. Інтересно, чого вона не визвірилась на остальних прохожих, що, як і я, не побігли збирати ті газети? З «Соти» виглянули Діма і Оля. Дімка «Нема тут твого коханого». Кажу, що він же може прийти. Оля: «Твій коханий у дурдомі». «Він нормальна людина, йому там нічого робити». Для чого тоді ви ставили мені пісню про «маленькую дєвочку», де ви її взяли? Підійшли міліціонер з міліціонеркою, замітила – з «Хануми» повизирали працівники. Міліціонер відзиває мене в сторону. Кажу, що нікого не чіпала, що хочу побачити кохану людину. Вони пішли, а я вже почала думати, що чого б ти в такий туман йшов сюди, це тобі слабо. Повертаю голову – ти. Я так зраділа. Ти проходиш біля мене: «Привіт, молодець, не слабо!». Ти сьогодні якийсь, робиш все швидше, ніж завжди. Ти вийшов. Кажу: «Сонечко, спасіба». Ти йдеш до туалету, якийсь молодий чоловік з сином гукнув тебе. Ви стоїте, розмовляєте. Я підходжу до вас ближче. Той чоловік пита в тебе до скількох ти будеш. Ти: «Максімум до двух». Я дивлюсь на тебе, ти худий, постарів. Я сьогодні тоже не помолодшала. Іду до туалета. На скляних дверях одного з кіосків напис «Мы вам рады». Думаю, чого б тобі так не сказати, може тобі буде приємно. Заходжу в туалет. Дивлюсь ти поклав тільки одну гривню. Може зайти, може, в честь мого Дня народження, ти мене не вдариш. Ти виходиш і чимось нагадуєш мені звіра. Кажу: «Вова, я тобі рада». Я думала, що ти підеш в «Соту». Щоб не йти за тобою, думаю, піду іншим шляхом. Іду і не можу тебе знайти очима. Де ти дівсь? Походила по базару, поняла, що ти пішов до машини і поїхав. Підійшла до «Соти». Бачу в «Соту» заходить твій колишній співробітник на «Айконі». Чую, говорить з тобою по телефону. Бачу, Дімка виносить з твого кутка фотоапарат, віддає йому. Підходжу до нього, вітаюсь, питаю, де ти. «Он на виезде». Кажу: «Дайте мені, пожалуста, Вовин телефон». «У мене немає його телефону». «Я хотіла сказати його номер телефону». «Я не можу цього зробити, у мене його немає». «Я бачила і чула як ви з ним говорили по телефону». «Я цього не робитиму, у нього є жінка». «Жінка не стінка». «А двох дітей куди діти?». (Інтересно, а другі чоловіки де дітей дівають як ідуть від жінок?). «А мене куди діти, я тоже хочу сімю, для чого він мені ставив пісню, в якій обіщав мене забрать. А його подруга казала мені, що жінка йому не до душі. Що він зі мною сам… не міг це сказати…». Бачу, він мене не дуже слухає. До нього підійшли чоловік і жінка з короткою стрижкою, фарбована блондинка. Він з ними розмовляє і між іншим про мене: «Эта со своей любовью квокчет…» і пішли по своїх справах. Думаю, почекаю тебе, може біля машини до тебе підійду, як ти приїдеш. Постояла, тебе немає. Може ти з іншої сторони поставив машину і вже на роботі сидиш. Так і є. А я як ідіотка. У мене настрій зіпсувавсь. Ти вийшов, пішов до машини. Я за тобою: «Ти б мене сьогодні хоч обняв, поцілував». Ти вернувсь в «Соту», може що забув. Пішов до машини, поїхав. Було десь близько часа. Думаю, ти приїдеш чи ні. Вернулась до «Соти». Свєт у тебе горить. Стояла, тоді рішила зайти в магазин запитати. «Пожалуста, скажіть, а Вова ще приїде?». Почула від Дімки на свою адресу масу «компліментів», пошти виштовхав мене за двері. Ібать, уваженіє. Прийшла Вітка з «Скарбниці». Вона сьогодні вихідна. Чого приперлась? Стоїть біля магазину канцтоварів, п’є каву, курить. Підійшла, поздоровалась. Зайти в «Соту», запитать чи ти ще приїдеш вона отказалась. «Щоб мене послали?». (Думаю, ти так часто туди заходиш і ніхто нікуди тебе не посилає). Сказала, що я сьогодні якась замучена. Кажу: «День сьогодні у мене такий». Пішла, сіла на мраморний виступ біля «Соти». Дивлюсь, вийшла дівчина з «Хануми», стоїть, курить біля магазину, дивиться на мене. Дивлюсь, ти йдеш. Я встала. Рада, що ти вернувсь. Звернула увагу, що ти якось так чи усміхаєшся, думаю, з чого б це. Більше двох, а ти на роботі. Може підійти до твоєї машини, підождать тебе там. Та ні, ти ж до неї йтимеш, може ж не дуже бігтимеш. Через якийсь час в магазин заходить Сашко Британчук – водій. Бачу ти вимкнув світло. Лучше б ти сидів до вечора. Ідеш із Сашком, виходиш і в дверях магазину якось так либишся, чому ти радієш? Йдеш з Сашком до його машини. Думаю, а як же машина, хіба ти вернешся? Світло в тебе не горить, вийшла з базару. Машини, якою ти приїхав немає. Ясно. Для чого цей цирк? Сіла в кільцевий,  їду і думаю, що робити. Їхати в гуртожиток і там одній сидіти до вечора, «святкувати» День народження. Чи зайти в гіпермаркет «Велмарт», що на Браїлках, а тоді експресом доїхати до Зигіна. Побродила по гіпермаркету. Вийшла на зупинку, жду експреса до центра. Вияснилось, сонце. Подзвонили батьки. Я відійшла від зупинки, іду розмовляю з мамою. Розказую, що мені було вранці. Може й не треба було. Та ладно. Іду біля «Автоцентру». Ворона каркає над моєю головою. Пішла на Нестерова. Іду по дорозі, дивлюсь на вікна Аліниної квартири. Бачу стоїть на дорозі жінка. Впізнала її, вона тоже десь тут живе, поздоровалась. Почали говорити з нею про тебе. Потім підійшла ще одна жінка. Питаю в них, що ти про мене казав. Вони розказують, що ти казав, що я була в дурдомі, била його дітей. Я не дивуюсь, кажу їм, що ти брешеш. Друга жінка, що підійшла, з якогось дива взяла мою сторону. Вони пішли. Я стою. Бачу – ти ідеш з двома пакетами. Зробив покупки для сім’ї, для любимої їбучої кобили. Я не втрималась: «Вова, Володя!». Стою. Ти видно поставив ношу на порозі і вернувсь. Ідеш до мене, піднімаєш з дороги камінь. Куди ж мені від тебе тікати, все одно ж доженеш. Стою, ти підходиш, а я питаю тобе: «Ти мене не любиш?». Ти: «Чего ты пришла? Уже всех вокруг заебала. Где ответ?!». Нахиляеш мене, б’єш, а я кажу: «Бо хочу, щоб ти мене убив, бо того шо люблю». Чую як голова моя задзвеніла, ти мене штурхонув на дорогу. Впала я на свою сумку: «Я думала ти мене сьогодні не битимеш…». Піднімаюсь, з голови капає кров на дорогу. Сльози ллються, тебе немає. Постояла, поревіла під Аліниними вікнами. Добралась до травмпункта, ще по дорозі зустріла якогось старого чоловіка з розбитою головою. Взялась його вести. Попереду йшла молода пара з коляскою. Хлопець взявсь помагати. Думаю, ось як у цього чоловіка голова розбита, не то шо в мене, мабуть, царапина. Може одвести його, та й вернутись в гуртожиток. «Царапину» прийшлось зашити. Слава Богу і спасіба коханому чоловіку, струса невропатолог не визначила. Виписали лікарняний. Вийшла в коридор, думаю трохи посиджу. Дивлюсь, телефон мій не світиться. Сиджу в кріслі, якась жінка жартує, в мене аж сльози навернулись. Сльози побігли від жалості до себе, що я така тряпка, що в мене так все сьогодні склалось. Іду до гуртожитку, почавсь дощ. Попала в гуртожиток аж начало десятого. У знакомої попросила скористатись телефоном, щоб подзвонити на роботу. Прийшла в кімнату і начала ридать. «Жизнь удалась» чи як там коментували на «Рускомe радіо України», як я мерзла в «Трешке», магазині дешевих китайських товарів, а ти сидів біля Аліниного пуза. Роботу мені предоставили, взяли в «Сільпо» на касу. Компенсація за моральне іздівательство. Працюю за касою, з двома дипломами, роботу цю ненавиджу. На «проколи» в роботі закривають очі, інколи списують на струси головного мозку. Їх з 2008 по 2011 – чотири, по одному кожен рік. Життя не веселе і не радісне, зато «цікаве». Особливо якщо нема куди йти, а той, хто обіщав забрать, попав у капкан сибірської пизди. На роботі зморююсь, зато про коханого Володю менше думаю.

02.10.2011. 6.45. Проснулась. Ясний день. Серце стукає. Вчорашній день. Як я ввечері наплакалась. Даже згадувать не хочу. А увесь час уривки в пам’яті. Странно ти до мене ставишся, Вова. Даже не як чоловік і даже не як друг. 12.43…15.00 – приїхала сусідка  зі своїм хлопцем. Цікаво, чим займаєшся зараз ти, Вова? І  коли це питання перестане мене турбувати? Не все рівно як ти до мене ставишся, а ставишся хуйово.

10.10.2011. Мені снивсь ти, ринок. Я вчора думала про тебе, не знала як краще: чи йти до тебе чи провести вечір у гуртожитку – щось зробити. У мене був вечір прання – все рівно я думала, що ти з другою жінкою. Я прийшла до тебе на роботу без п’яти девять. Стала навпроти вікна. Ти мабуть мене побачив. Вийшов. Пішов до кіоска з цигарками, що знаходиться аж на кінці ринку, потім у напрямку будматеріалів. Потім вернувсь до роботи. Мені аж дивно стало, що ти вийшов. Я тільки «Привіт» тобі сказала. Хотіла сказати, що ненавиджу «твою» Аліну. Ходила за тобою, дивилась на тебе. Ти став біля кіоска з цигарками. Я тільки подумала, що якби ти мене не бив, я б підійшла до тебе і поцілувала б в губи. Мабуть ти вийшов, щоб я на тебе подивилась? Спасіба й на тому. А ввечері в гуртожитку сусідка по поверхові  облаяла мене і стала душити. І не було нікому до мене діла. Вранці папко сказав, що любов – …, ще й до жонатого і треба виходити заміж, щоб таке не повторювалось. Кохану людину їбе законна, мене душить сусідка…

Все харашо, правда?