Васильєв Сергій, знайомий Нестеренка В.М., колишній афганець

Васильєв Сергій, знайомий Нестеренка В.М., колишній афганець.

05.04.2004, близько 20.00. «Вы не узнали? – (голос незнайомий) Ваша любовь… Сережа… Увидеть вас. Давайте встретимся завтра в 6 возле альтанки… у меня будут цветы…Через 40 минут». 21.40…Прийшов Нестеренко В.М.:  «Що ти хочеш?.. (крутить в руці ключі від кімнати)… Я тоже сказав, що я хочу…Що не ясно?! До свіданія!.. Опять якісь пісьма, пред’яви! Я зайнятий! Мій час дорогий!.. Конєшно! Мені ж нада виспатись!.. Спокойной ночі!.. Спокойной ночі».

У гуртожитку фізмата з’явивсь охоронець Сергій, йому під сорок років, спортивний, але вже сивуватий. (А перед цим хтось явно по приколу оставив для мене на прохідній записку (аркуш А4, три рази перегнутий з написом: 523, Тимошенко Люда) з помилками від якогось Сєрьожі. Зміст:

                            «Привет мое солнышко!

Извинви, что вчера я не пришел, меня срочно визвали на работу. Ты наверное ждала, у меня не получилось (честно).

         При встречи ты обязательно почувствуеш мой мужской потенціиал. Давай, мой зайчик, пойдем сегодня в кино на 20.00. Я зайду за тобой в 19.00. Надеюсь, что сегодня ты будеш такой же прекрасной как всегда.

         Не воспринимай это в шутку, потому что чувства я не могу в себЯ(е) долго таить. Все поТ(д)робности при втречи. Я отвечу на все твои вопросы.

ПожадуйстЫ(а) не откажи мне в встречи.

 

6.04.2004                                   Сережа (підкреслено) підпис

Мені й так було погано. Обідна записка: насмішкувата і пуста. Перевела мені цілий вечір. Як зараз помню як я лежала і страдала).

Інколи, як я сиділа на першому поверсі гуртожитку, готувалась до пар у ленінській кімнаті, новий охоронець Сергій заходив і починав зі мною розмовляти. Теми розмов торкались Володимира, хоча я йому нічого про нас не говорила. Наприклад, розповідав про фільм «Двенадцать стульев»: «…просмотрели один и тот же фильм, а поняли по разному…. я этим не занимаюсь», «…вечером деньги – утром стулья, утром деньги, вечером стулья». Говорив «вот у вас здесь живет преподаватель, думаєшь он много зарабатывает?…», (цікаво і на що він натякав, на те, що я до Вови пристала, бо захотіла його грошей? Переслідую меркантильні інтереси – про зарплату ж питала), «Нет ничего страшного в том, что девушка отдается мужчине». Розповідав про те, що у чоловіка може бути дуже багато волосся на всьому тілі, що деякі дівчата цього лякаються, чи то їх це відштовхує від близькості з чоловіком… До чого він це казав, чи на Володимира натякав?.. Я знаю, що Вова «пухнастий». Запам’яталась розповідь його про те, як одна зі студенток, закохавшись у викладача, прийшла до нього у кімнату гуртожитку. Чи це було насправді чи то Сергій вигадав – не знаю. Запитував мене, чи дівчата з кімнати мене не дістають.

Одного разу, пройшло небагато часу після нашої з Володимиром «розмови» в інституті, я, скоріше з цікавості та наявності часу, взяла в бібліотеці фізмату підручник з етики, пішла і почала передивлятись його в ленінській кімнаті. Зайшов Сергій і після «вступної бесіди», сказав, що не треба сприймати все так буквально, маючи на увазі моє читання етики. Думала щось заперечити йому з цього приводу, сказати, що й не думала сприймати все буквально.

І от я рішила пригласить Вову до себе, як чоловіка, в якого закохалась і з якому хотіла догодити. Запросила  на Пасху. Маючи на увазі Вовині слова, що якщо я щось говорю, то нада уміть це доказати, написала Вові свої міркування з приводу того, чому я вирішила, що записка була від нього. Запросила Вову до себе в 523 на ніч. Увечеріприйшовцей Сергій Васильєв. Запитав, чим я збираюсь займатись. Я: «Учиться». Запитав чи я неїду додому, чи поїхали дівчата з кімнати, чи я когось жду, щоб я змінила постіль, щоб я не переживала – «все будет на высшем уровне». Я слухала, що він казав і дивувалась його візиту. Він почав говорити від імені Володимира: «Зачем мне нужна жена, которую я должен буду всему учить». «Мне нужна квартира». «Если девушка нравится мужчине, то он старается ее приобнять…». «…у тебя еще будут поклонники…»…Сказав, що у Вови на мене може «не встати». «…Тратит свое время, дарит подарки, цветы…Не пошлешь же человека на три веселых буквы. Мне не нравится цвет лица, глаза, уши… Маленька, юна… (казав щось на зразок, що Володимир віддає перевагу більш розвратним; «вона як дитина»). Ты – не для меня. Малыш, ты не в моем стиле. Отползай… Развести через месяц как лоха… Дружить – пожалуйста, но не больше…». Сказав, що не знає, яке рішення прийме Володимир, бо після всього що я почула я можу йому ще й не дати. Стою ошарашена, а він мені цукерку дає – каже: «Чтоб ночью было не горько… ну, улыбнись!..». Для мене, закоханої, це був шок, я «зависла». Краще б Вова мені це сам сказав…

Осінь 2004. Дізналась номер телефону Сергія Васильєва. Подзвонила, а він запросив мене до себе. Я принесла з собою подарунок для Володимира, на його День народження. Купила подарунковий набір: ручка і запальничка… (Через кілька років в одній з газет прочитала, якщо ви хочете припинити спілкування з якоюсь людиною, то подаруйте їй запальничку… Якби я знала це раніше, то хоч і не завжди вірю в прикмети – ніколи б в житті не подарувала! Краще б ти її викинув! І якщо ти, Вова, читаєш ці рядки і та запальничка в тебе – будь ласка, викинь її відразу, прошу тебе, Вова!).

Сідина в бороду, а біс в ребро. Прийшов Сергій Васильєв у бордовій шкірянці. В ларьку на Дублянщині купив пачку печива «Моя люба». Розказував про те, що продав авто і купив квартиру. Не знала, про що його спочатку запитати. Запитала так як 15.02.2004 мене Володимир: «Чим займаєшся?». Відповів: «Онанізмом». Потім наблизивсь до мене і лизнув мене в щоку. «Ты что-то хочешь, Сережа?». «Да, хочу». «Но, я не хочу». Почала розпитувати в нього за Нестеренка Володимира. «…Может он тебя ко мне приревновал, что я с тобой общался…» (якщо я Володимиру навіть не подобаюсь, то як взагалі мова може заходити про ревнощі?). «…Наделала фотографий…». «…Мы тебя не обсуждали, чтоб я завтра стал импотентом, если я вру… Я этого человека не видел…  Мы не друзья, приятели по бизнесу, но не больше… Это не тот человек. Алчный, не составит себе цены, хотя в бизнесе с ним не очень считаются. Не может налюбоваться собой  – «какой я красивый». «Он не дал тебе телефон?». Я: «Нет, не дал». Васильєв: «Дебилка, не понимаешь… вроде бы все объяснил, но может быть я ошибся, …это был флирт, не больше, … просмотрели один фильм и поняли по-разному… я этим не занимаюсь… В тот раз: он загорелся, а когда дело дошло до секса … у нее видно с головой не все в порядке…  дал два месяца, раз она этим не занималась… да, уважение было, … ты его не добьешься. На третьем этаже, допустим, есть Яна, которая через 5 минут ноги расставляет, а тут какая-то Люда…». «…Кто не обрадуеться – целка… лучше бы она была не целкой. Подрастет – поймет». Я: «Чому він мене відштовхує?  Через те, що я целка?». Васильев (зам’явсь): «Да». Я: «Хотя бы общаться…». Васильев: «Думаешь, если бы он хотел, жена бы его удержала? Привел пример как одна женщина под предлогом выноса мусора встречалась со своим любовником. «Он женился не для того, чтобы разводиться. Любит свою жену. Он хочет спокойной жизни, не хочет ссор в семье… молодая жена… открытая книга… загадка – не знаешь, чего ожидать…». Запитала, може Вова не хоче мене знати. Васильєв: «Знать тебя он хочет всегда». «…если женщина не живет половой жизнью, то после 30 у нее могут начаться проблемы со здоровьем…». «…чтобы тебе на пути встречались только хорошие люди… двери всегда открыты…». У дворі  поцілував мене в губи: «Пусть тебя согреет твой любимый человек».

12.01.2005. 22.10. Позвонил Васильев. Начал поздравлять с Новым Годом. Сказал, что не мог до меня дозвониться. «Я так и подумал, что ты в какой-то дыре…». «этого человека я не видел.Но ты не подумай, что я развожу тебя как лоха, кидаю. За свой подарок не переживай…и т.д. и т.п.». Предложил встретиться. Васильев: «Ты что боишься этих встреч?», «Тогда давай общаться по телефону». Я: «А зачем?». Вразумительного ответа – «ноль». Васильев начинает меня учить: «1) не зацыкливайся; 2) не глотай таблетки и не обленивайся; 3) нужно стремиться к лучшему; … n) давай я встречу тебя и мы у меня отпразднуем старый Новый Год … ». Я отвечаю отказом, говорю, что еду домой, чтобы не пытался звонить, потому что до 30 у меня каникулы. Васильев спрашивает, есть ли у меня любимый человек, который меня не отпускает. (Смешно же отвечать, что Ты, Володя, и есть мой любимый человек, да только…). Отвечаю: «да», «нет», «не знаю». Вот прицепился, что я ему скажу?

03.08.2005.  Після несподіваних залицянь декана факультету мені потрібна була порада. Згадала слова Васильєва Сергія “двери всегда открыты”. Три рази набрала його номер – ніхто не підняв слухавку.

Після 13.12.2006. Подзвонила по телефону до Сергія Васильєва, перепитала про ставлення Володимира Нестеренка  до мене, бо Васильєв  же сказав, що Володимиру я не подобаюсь. Він про Нестеренка Вову: «Человек с головой не дружит». Про ставлення Володимира до мене: «…может я что-то напутал. Он же не сказал, что ты уродка». 13.12.2006 Нестеренко Володимир ударив мене головою об стінку і сказав: «Уродка! Ти мене заїбала!».