Пошук «місця під сонцем»

На 5 курсі почала шукати роботу. Через знайомих. Постажувалась у Полтавській райдержадміністрації. «Не влилась» в колектив, бо роботу не запропонували. Перед цим снилось, що я падаю у якусь прірву. Та й почувала себе не дуже добре – постійно зайнята справами, а думаю про тебе. Якраз тоді ти мені приснивсь як привидівсь, наче йдеш назустріч, а поряд ворони летять.

Пустовгар Олег Миколайович гарантував мені роботу в управління у справах преси та інформації, яке він тоді очолював.

03.08.2005. Повернулась приблизно в 19.30 в гуртожиток. Люда Калініченко таким тоном вроді я зобов’язана їй відчитуватись: «Де ти була?». «У знакомої, подружки». (В деканаті, у одного козла, “не здала екзамен з коньяком”). Мені було протівно … Тобі, може, зі мною тоже протівно общатись, а я до тебе лізу. Живе собі спокійно людина…

Як було. Москаленко Юрій Дмитрович, декан фізико-математичного факультета підійшов до мене і сказав: «Віта (секретар) поїхала, посидиш на телефоні, в деканаті». В кабінеті почав розмову за адміністрацію: «Мені потрібні свої люди в облдерж…». Пригостив морозивом  у шоколаді, інтернет, музика, фільм “Мікрокосмос”, “Алєксандр” – (“Бачиш, як все просто, а люди все ускладнюють”). (Памятаю, заходив один чоловік — думаю він працює на кафедрі фізики, бо раніше я його там бачила). “Жінка поїхала з сином в Гадяч, приїдуть у неділю…”. Руки бере мої, тягнеться… про що він хоче поговорити? Про політику, про облдерж? (Але ж я там — ніхто (це кажу)). Говорить про магістратуру, аспірантуру, дарує диск (економіка, проблеми глобалізації), говорить про перездачу. «Пізно вже розпускати нюні, треба думать зарані». (Мені з ним даже не знаю про що начать говорити). “Молода, всі дороги відкриті, а не в 35-40 років, щоб не бути неудачніцей, і т.д.”. (Про все і ні про що, натякає, що він хоче, щоб я, коли вдруг буду в облдерж підтримала якийсь його інтерес? Але ж там все вилами по воді писано…). Пішов, приніс у пакеті коньяк, коробку цукерок, закуску. Прикольно, буду пить з деканом (Боже, яка… наївна дура). Ну, дружній поцілунок, але далі заходити… якби його викрутитись (от козел). Після 2,5 чарок — голова обертом, але –  ні (от вляпалась). Москаленко: “Слаба, я думав ти боєць, чого ж ти мені не сказала. Що з тобою? Серце? …”

Посадив мене на коліна, я притихла, ніби заснула. Москаленко: “Артистка, не знаєш, що робила 20 хвилин, напівбоєць, я думав по-взрослому (опять лізе, мені це так аж протівно). Ну ми все одно останемось друзями… 3 серпня уже не буде… ти живеш емоціями, треба — раціонально, ти ж — фізмат…”. (Маленька, дурненька, не знає від чого одказується).

Привела себе в порядок і пішла, в інституті — ні душі, тільки на прохідній… Мені галімо… Мені потрібна порада, чиясь підтримка. Твій LG працює до 18.00 (от, йобнута, правда? Придумала до кого звернутись). Згадала Васільєва і його слова “двери всегда открыты”: три рази дзвонила — просто не бере трубку, додому не додзвонююсь. Не хочеться стикатись з Москаленком, а прийдеться ж і не раз (згадала як казав Васильєв про мене «не улыбается». Теперь прийдется: если не можешь изменить ситуацию — измени мимику нижней части лица. І нічого, ведеш себе як ні в чому не було. Про наслідки натяки були… Ще й сьогодні приходили на чай Настя з Ігорем Шилом (сім’я, 304 кімната гуртожитку фізмата) і відзивались про нього не дуже добре. А Юля з 422 охаректеризувала його: “Злопам’ятний (через год щось там комусь нагадав)”. Згадую слова Москаленка: “15 років не цілувався з студенткою…” (мені опять “повезло”). Козел. От і етика педа. А з іншої сторони Юрій Дмитрович мені б «допоміг» – відомстила б «прєподу», ставши коханкою декана. Як я ще не “поїхала”. Цікаво, що ти думаєш з цього приводу. Я тобі сьогодні хотіла сказати: “Любимой девушке Алиночке понравилась “Ария”?”. Не сказала. Закінчилась “печальная сказка о неразделенной любви”, ти пішов. Так довго переживала. Казав Єгорич, “всегда есть надежда”. Для красивої казки із щасливим епілогом. Мабуть кожна дівчина в період романтичного сприйняття відносин мріє про це. Але життя воно тому і є життям, що не є казкою. Ну, допустимо, виправлю я собі зубки, але, скільки б не журилась (як написано в Бібілії) не добавлю собі і ліктя росту. Просто мені поряд з тобою харашо, затишно, все в світі віднаходить своє місце, картина світу повна. Сенс і суть наявні (у крайньому разі для мене).

Це було 04.08.2005. Якось так получилось, що наступного дня після невдалого залицяння Юрія Дмитровича, я зустріла тебе в парку і не придумала нічого кращого як попросити в тебе поради і допомоги. В тебе. У людини, яка мене послала. Ти даже не захотів слухати як говорила тобі: “У мене проблєми, Вова. Я прошу тебе – поможи мені. Вова! Поможи мені, пожалуста!.. Не ти…”. А ти тільки ходу прискорив. Яка б нормальна людина захотіла це слухати. Мабуть ти точно подумав, що у мене проблеми не тільки з головою…).

Чогось пригадавсь уривок з якоїсь розважальної передачі «Руского радіо України» про «радіобабку». Голос у персонажа передачі чимось мені нагадав голос декана фізмата Москаленка. От тільки коли вона виходила в ефір? Цього не пригадаю, бо тоді на це не звернула увагу.

15.08.2005. 20.09, понеділок.  На «Руском радіо України», яке я іноді слухала звучали пісні: “Я свободен…”, “Если хочешь остаться — останься просто так…”. Після 12.00 я тебе знову бачила. Я йшла до гуртожитку — переодягатися, а ти – в  напрямку нової роботи. Ти знову втупився в свій мобільний. Чесне слово, я б його викинула, розбила. Що там такого цікавого?

…Перед облдерж, як ішла на обідню перерву, згадувала як ти червонів… як ти на мене дивився як на дитину, але я — не дитина. Я — маленька просто і мене сприймають… Як ти мене послав (…далеко, красиво і надовго…). Мій чорний костюм став на мене завеликий. Я ішла і думала: хто я, що я можу від тебе хотіти, таких як я мільйони (навіть не сотні як ти мені сказав), нічого особливого, просто посміла самовпевнено полюбити і самовпевнено “ввірвалася в твоє життя”, мені соромно, що я «потривожила тебе», а насправді навіть тобі не подобаюсь. І от я іду, і ти ідеш, знову. Я думаю про секс з тобою. Тобі це, мабуть, і в голову не приходить. Я себе так почуваю… тобі протівно, мабуть, і мені незручно. Як ненормальна, ідіотка… чого я сама себе хоч так принижую?

02.09.2005. Я цього ранку прокинулась і відчуття: ти і дружба. Да. Трохи не так класно як ти і любов. Сьогодні одногрупниця виходить заміж. І я цього дня пішла з одногрупниками на реєстрацію. Думала про тебе і це весілля. Я бачила себе в загсі в дзеркалі – яка я дійсно негарна з лиця (ті недоліки, що говорив Васільєв і може ще щось). Потім ішла від місця реєстрації сама, я не дуже добре спілкуюся з дівчатами з кімнати. Особливо після знайомства з тобою. Якось Васильев Сергій даже спитав мене, чи дівчата з кімнати мене не дістають. Дівчата з кімнати змінили до мене ставлення. Можливо й того, що я весь час була зажурена. Даже виказали мені, що я ходжу в усьому чорному. Думала про те, що  бідна, бо батьки й бабуся дали гроші на гуртожиток – мені через це трохи соромно. Я в тебе закохана. Вибач. І вибач за те, що прошу вибачення. Я чула, а може читала, що за любов вибачення не просять. Це мене дістало. Просто треба з тобою поговорити. Хоча може цього не треба робити? Я просто розриваюсь. Я хочу запитати про «Арію» – впевнитись чи треба мені до психолога, бо якщо я так добре «фантазую», вважаючи, що це ти міг відправити на радіо «Любимий девушке Алиночке. Я уволился с работы», то це не дуже нормально, але я боюсь до тебе підходити, хоча ти мене й так вважаєш ненормальною… Боже, знову голова починає боліти. Цікаво, ти перечитуєш інколи те, що я тобі писала? Чи вже викинув?

Я думала спалити твої фотки і всю цю «макулатуру», але… не вистачає рішучості. Як сказав Москаленко – «напівбоєць». А я думаю, або так, або  – ні. Все таки краще спробувати… Спробувала з тобою і такий облом…

03.09.2005.18.30. Дивлюсь твоє фото. До слова пісня «Если хочешь…». Добиваю себе музикою. Перед цим голова так болить. Я хочу з тобою поговорити. (Чи) у тебе щось трапилось? Що з тобою? Я переживаю. Я не знаю, що трапилось з тобою. Ти можеш прийти до мене. Я просто можу якось помогти тобі. Я надіюсь, що в тебе нічого не болить. Я з тобою. Вибач мені, я думала сьогодні довго про близькість і любов з тобою, про те, чого ніколи не може бути, оскільки я тобі не подобаюсь. Я тебе відчула як звичайну людину. Просто щось трапилось? Так? Я б хотіла знати. Я б хотіла знати. Знати і якщо це в моїй силі допомогти тобі. Боже! Прошу тебе, допоможи йому, підтримай і вбережи, нехай в нього все буде добре. Що ж трапилось? Якби можна, була б біля тебе, щоб могти завжди тобі допомогти. Тобі все рівно, може, що я так думаю?

20.11.2005. Я знаю, що все це я зря пишу. Згадую декана, він був правий, частково. Отак доживу до 35 років, а потім буде пізно щось «будувати». А ти даже не захотів слухати. В принципі, правильно. Якби до мене так на вулиці як я до тебе. А ще вспоминаю «прєложєніе» від твого приятеля Васільєва. Даже сумніви в мою голову закрались, що це ти міг йому таке запропонувати… Правда ж?  У мене розболілось серце. Значить я не права, що про тебе так подумала. Коли був той кошмар, воно в мене тоже не ахті як робило. Як же це все тобі по-барабану. Я просто дура. Ще й те дибільне кіно про Катю Пушкарьову. Яке ідіотське співпадіння. Думаю, я до тебе зроду-віку не підійду, мене гордість задаве. Хіба що для цього треба ще раз «злетіти з котушок». Ну, цього не буде. Спасіба тобі, ти про це «потурбувався», звільнившись з роботи заради  «любімой девушкі». Правильно поза очі і в очі мої «друзі» з мене сміються. Та й ти постарався!.. Стидно собі сказати: я тебе хочу. А ще більш стидно: ти мене не хочеш. Я собі чорті чого напридумувала і трачу час впусту. Стидно признатись, але для себе можна: 19.11.2005 на “Руске радіо України” відправила смс: «Поздравляю дорогого мне человека с 28-летием. До встречи. Поставте группу «Ария» «Я свободен». Да… Йобнута на всю голову. У мене вже раздвоєніє лічності. Так і до шизофренії недалеко. Називається: шиза постукала у двері. Ведучий прочитав мою заявку: «Поздравляю догорого, любимого (і т.д.) с Днем рождения. Мы не вместе.., но я знаю, что мы все равно будем вместе (щось в такому дусі, хоч я таких слів в смс не писала) таким голосом, що я аж скептично посміхнулась його інтонації, зразу «повірила» і подумала: «З цим чоловіком я точно не буду». «Удачну» інтонацію підібрав ведучий і трохи не так прочитав, як я написала.  Так, хватить страдать єрундой, нада писать курсову. А в інституті мені не світить остатись. «Друг-декан» явно цьому сприяти не буде. Який кошмар. Як же він сказав: «Ти ж училась на фізматі, нада жити не емоціями, а раціонально». Як казали Мар’яна і Зоряна мені на третьому курсі: «Можна і без розмов в таке вляпатися». Марина: «Там така женщіна, куди мені сіренькій». У мене видно талант чи, точніше,  дурість вляпуватись у різного роду історії. Через скільки то років я допетрала, чого вони так казали. Мої однокурсниці Мар’яна, Зоряна і Марина – одногрупниці Юлі. А «потенциальная жена» (як ти казав) – «баяністка» (як казала за неї моя одногрупниця) жила з батьками в тому ж домі, що і Юля.

Я себе запитую, що ж я від тебе хочу? А яка різниця? Тобі не треба, а я тебе не те що «один раз на тиждень на парі» (як ти казав) не бачу, а й взагалі не бачу. Багато хотіла, а мало получила. Я їхала 19 з Полтави до дому: такий дощ за вікном автобуса, в автобусі даже були вільні місця, а тебе не було. Я десь глибоко-глибоко сподівалася, хоча ж знала: субота, дім, дружина, дочка. Заради цього ти мав право зробити зі мною і з моєю душею що завгодно. Якщо чесно, то я їй дуже завидую, хоч це і негарне почуття. А ще… Багато чого ще… Твоя жалость…А тепер даже жалості немає. Гірко сознавать, що ти, коли дивишся на мене «не испытываешь тех чувств», які я до тебе. І тобі з мене смішно. Але ти досить вихований і розумний, щоб не тратити свій дорогоцінний час на якусь там Люду, яка, стидно сказать, через критичні дні, не розставила перед таким красенем як ти ноги. Яка буде в тебе реакція (точніше була б), якби ти…Ти мене не розумієш може ще й тому, що я мислю так: не логічно і не раціонально. І в мене маса комплексів, як казав твій приятель Васільєв.

Ти запитував: «І що ж робити?» (якось так). А я: «Жити далі». Я була така щира з тобою. Нада отдать тобі должне: ти був об’єктивний і неупереджений. Об’єктивно «виміряв» «мої фізичні величини», і неупереджено не поставив залік. Точніше сказати – не скориставсь моєю наївністю. Казнить нельзя помиловать. Інтересно, як довго б ти зі мною грався: два тижні  чи місяць (+ два тижні на «м’який развод»). І ще знаєш, що мені цікаво, хто була та жінка, яка телефонувала на прохідну. Цікавість даже сильніша за обіду. Принизливо почувати себе «обиженой маленькой девочкой». Не дали попробувати «запретный плод». І поваги твоєї до мене тоже не стало. Це інколи все рівно. А інколи – як я каюсь. А взагалі, якщо немає приставки «взаємно», то – «дохлий номер». І на цьому і в цьому – моя помилка. Стриманість рівносильна нормальним відносинам. А тепер ти далекий як небо від чогось. От і все, я відношусь до цього з гумором (як ти хотів?). А в душі пустота і жаль. Відпустила, точніше, ти сам пішов. Те, що я хочу зараз – мінімум, но ти, знаю, і цього мені не даси (…в моей душе нет больше места для тебя…). Ні, я думаю про тебе без болю і постійно. А ти все таки …, наплював мені в душу… Повтор у нашому житті не  получається.  Прошу у Бога про дежавю, тільки не кошмару, а любові з тобою. Ти питав: «А смисл, Люда?». Смисл, Вова, єсть, якщо є тепло і взаємна любов. А взагалі ти не зобов’язаний. Свобода вибору. З Аліною ти вільний у своєму серці?

01.03.2006.14.05. Час іде. Цікаво вести щоденник. Ти ні приходиш, ні дзвониш. Навіщо я це пишу – не знаю. Може, щоб очистити мозги чи не зійти з ума. Я тепер володію інформацією. Про тебе – трохи теж. Хоча у мене не вистачає сміливості щось змінювати. Я думаю чи не краще спромогтися залишити Полтаву. Я думаю, що ти зараз робиш? У цю суботу. Ти мені прости. Це було так давно. Ти шарахаєшся (як я попросила в тебе допомоги 04.08.2005). Я оце думаю, що в житті немає справедливості. Я пишу це, бо прочитала, що найгірші чорнила зберігають спогади краще, ніж найгарніша пам’ять. Я хочу сказати, що я скучаю. Але вже не так. Намагаюсь не зациклюватись. Я тепер зациклююсь на суєті. Я тепер (поки що) працюю (це слово тобі не подобається) в управлінні у справах преси та інформації. Чудно, коли я прийшла туди, у мене з’явилось відчуття, що я трачу час. А де ж я маю його не тратити, ти залишився з Аліною, у тебе з’явилась дитина. Я навіть не можу до тебе підійти, бо ти тікатимеш далі, ніж я бачитиму. Я тобі «співчуваю», мені аж смішно, причепилася я до тебе якогось і не понятно, що я від тебе хочу. Бачила в п’ятницю декана фізмату. Розмовляв з приятелем, потім пішов зі мною: «От скажи, оберуть Ю.Тимошенко прем’єром чи не оберуть…от я думаю – не оберуть…» – задрав. Може ти не будеш від мене тікати? Чи я для тебе щось подібне як для мене цей чоловік? Я з тобою говорю час від часу. (Добре, що хоч не з собою). Ловлю себе на тому, що у мене розвивається страх перед шизофренією. Якби я могла бути біля тебе якомога частіше, щоб бачити твої очі. Я дивлюсь на хлопців. А вони теж звертають на мене увагу. А оце пишу і думаю тільки про тебе. Чи я приболіла на голову? Та я, мабуть, така й була. Мені потрібна твоя підтримка, твоя душа. Немає сил. Я б хотіла познайомитись з твоїм новим оточенням. (Де ти зараз? ). Я сумую за тобою,  дуже. Мій тато, як народилась дитина, сказав, що можу поставити на тобі хрест. Він завжди правий. Життєвий досвід. Я б хотіла, щоб ти був зі мною, заснув і нічого не чув, а я щоб могла набутися біля тебе, надивитися на тебе, наговорити всього самого хорошого і щоб ти цього  не знав і не тривожився. Я плачу. Хіба не дура? Мені інколи хочеться приїхати з Полтави додому, виплакатися і щоб більше не хотілось плакати. Як це мене достало. Больна я людина. На що я надіюсь?

Близько 20.00. «Рускоє радіо» зламалось, щось там у них трапилось. Сьогодні в ефірі радіо звучали такі слова: «…я уже сделал предложение одной женщине…». Прямо так як міг би сказати ти.

Як би я хотіла знати, де ти був 1 і 2 березня 2006.

08.03.2006. Мені сьогодні хотілося залізти під стіл і нікого не бачити. Сьогодні я тисячу разів прокручувала  в голові слова “с праздніком”, “в смислі”. Я вже й сама розумію, що щось не так. Мені не те, що лічиться надо. Щось не так зі мною? 06.03.2006. на «Руском радіо України» (зачитували чіюсь смс): “…Люде найти свою половинку. Вовик — это не тот человек, который тебе нужен”. Скоріше всього, що це було призначено  не саме мені. Сьогодні ти мені приснився. Я даже папкові похвалилася. Я понімаю, що я з тобою ніколи не буду, бо я тобі не нравлюсь. Просто я нічого не можу зробити з тим, що постійно про тебе думаю. Я бачила тебе 21 лютого 2006, як ти спускався в переход від “Айкона” . Іщов, в обід. Я спішила в общагу, а потім на роботу. Ти, неймовірно, ти … це у мене не вистачає слів, щоб описати правильно  свій душевний стан. Здається, у мене їде криша. Я стараюсь нічого дуже не помічати. Сьогодні біля кіоска, як ми ішли з Юлею Микитенко (однокурсницею і подругою в гуртожитку університету) на базар і я говорила їй: «народ ходить», я бачила молодого чоловіка, який чимось був схожим на тебе. Я подивилась на нього і подумала про тебе.

Мені давно колись приснивсь великий міцний-міцний міст, але він стояв на трубах в тумані, що на землі опиралися тільки на один бік торця. Я ще у сні звернула на це увагу і здивувалася, як він міцно стоїть і чому складається  таке враження, що він витримає, якщо по ньому буде рухатися, образно кажучи, життя: потік машин, люди…   Це вже мене однозначно заносить. Якби ти знав, кілька днів тому назад у мене була така пустота, замість болю, наче в мені пропала душа.

Я ходжу на оцю нову роботу, а відчуваю, що це не той світ, де я могла б бути щасливою. …, адже в твоєму світі для мене немає місця (помниш “Ария” “Я свободен… в моей душе нет больше места для тебя” (а менше? – як говорив мій викладач матаналізу Лагно Віктор Іванович) і т.д. – і це все “любімой дєвушкє Аліночкє”, а ще в тебе народилася дитина. Нема навіть про що говорити. Хто ж мені винен, що я не розібралась “в суті”, коли ти предлагав. Хоч був би досвід і самооцінка б підвищилась: “Тіпа: я була з таким”. Або понизилась… Я б усе на світі віддала, щоб ти просто був зі мною завжди. Просто був як людина… А хочу тебе як чоловіка. Я,  мабуть,  така дурна, негарна і нещаслива, бо я розриваюся між бажанням бути біля тебе тут у Полтаві (як смішно, щоб бачити тебе 1 раз на рік хоч мельком і знати, що ти десь тут поряд із своєю любою дружиною і бажаною  () дитиною і що через кілька років у тебе із нею зявляться ще й інші, може навіть ти ж сина хочеш (?) (Я памятаю, ти казав, що хотів би мати 3 дітей)) і бажанням поїхати в інше місто і почати, без знайомих, які інколи не бажають зі мною, а я з ними навіть вітатися. Це смішно. А що було? Мої дурні фантазії, і я – не для тебе, і ще було чогось трохи (наприклад, така ось писанина). Я забуду (як ти хотів) і ми… ніколи не будемо разом.

Начальник управління у справах преси та інформації Полтавської ОДА Пустовгар Олег Миколайович приніс мені у відділ магнітофон. Сказав, що я буду моніторити час виходу новин на радіостанціях. Ще дав довідник FM-радіостанцій, сказав, що його потрібно поновити.