Мені без тебе погано

30.07.2004. Володимир, я сьогодні тебе взагалі якось не відчуваю. Не знаю, як передати цей стан. Ти про мене мабуть уже й не згадуєш. У мене є твоя фотографія. На ній ти – чоловік років 30 (тобі 26). Ти мабуть вже одружився, правильно мій батько казав, що ти своєю запискою послав мене нахуй. Ти хороша людина. Сергій Васільєв мені побажав, щоб на життєвій дорозі мені зустрічались хороші люди. Він відніс тебе до хороших людей. Я можу виправдати всі твої вчинки. А я «хорошая дєвочка», хоч потом ти і назвав мене блядью. Які питання? У мене їх дуже багато. Я хочу вивчити тебе, щоб знати наперед, що і як ти зробиш, навіть тоді, коли ти про це ще й не задумувався. Я жалію, що не пішла з тобою того вечора, дуже жалію.

31.07.2004. Милий, сонечко моє, прости мене (а з іншої сторони за що? за те, що я не в твоєму стилі, за те, що я не розібралася в суті?), прости за все, за що я можливо і не знаю. Милий, коханий! Що ж мені тепер робити? Я хочу, дуже хочу секса з тобою, твоєї ласки. Чому таке життя? Я знаю, що тобі на мене … наплювати. Я хочу, щоб ти відчував мене. Цього ніколи не буде. Я, мабуть би, продала душу, тільки б ти був зі мною. Що робить з людиною… Бог мій, як це несправедливо. Невже Аліна любить тебе дужче? Ти. Ти цілуєш її, хочеш мабуть мати з нею дітей. Я. Я хотіла б побути на її місці хоч один місяць. Ми. Ви. У вас буде сім’я. Я так хочу, щоб у нас була сім’я. Я. Я хочу ревіти, ридати… Ти. Ти мені нічого не винен…(не поставив залік, нахуй послав… – мені просто обідно!). Хочу, щоб ти, милий Вова, був тільки моїм. Кажуть, любов творить чудеса, а в даному випадку? Чи може одна людина (ти) полюбити іншу (мене)? Тобто чи міг би ти протягом усього свого життя любити тільки мене і бути тільки зі мною? Ти пішов, а в мені живуть такі думки.

01.08.2004. Боже! Якщо ти є десь, у якій-небудь формі, то прошу тебе: зроби так, щоб Нестеренко Володимир був моїм.

Для того, щоб при даних обставинах змінити ситуацію, потрібно змінитися самій.

Почала шукати нових знайомих, старалась зайняти себе чимось.

13.08.2004. Потяг Сімферополь-Київ. Перший раз поїхала на море. Побула в Криму. Задоволення не отримала. Відпочинку не було. Через поганий душевний стан.

23.08.2004. Вова! Дуже часто називаю твоє ім’я, бо думаю про тебе.

23.09.2004. 14.45. Бачила тебе, Нестеренко Володимир Миколайович. А ти казав про смисл через два тижні. Пройшло вже більше часу, ніж два тижні, і я тебе бачу. Іду з університету. Ти ідеш біля університету, якраз мені назустріч, з якимось дуже високим хлопцем. Не дивишся, мабуть, розмовляєш з супутником, посміхаєшся. УРА! Ти щасливий! А я?..

02.10.2004.18.15. У мене така уява. Сіре осіннє небо, будинки в Полтаві. Ти ідеш з роботи додому. Цікаво, про що ти думаєш? Я б хотіла, щоб ти ішов зі мною, і я б могла у тебе про це запитати. Я дивлюсь на себе в дзеркало: «Не в твоєму стилі…». Бідна дівчина, з такою непрестижно навіть розмовляти. Чого я захотіла! Мені сказав, не пам’ятаю хто, що якщо чоловік пропонує дружбу – він розраховує на щось більше (згадую твої слова: «у мене вже є два друга, мені їх отак вистачає!..»). Паскудно, коли … сприймає тебе зверхньо, робить вигляд перед …, що ти для … ніхто, що твоя увага це щось звичайне і т.д. і т.п. Це аж ніяк не сприяє оптимальній самооцінці (я знаю, ти це розумієш). Я зараз хочу тебе обняти і поцілувати, щоб твої очі світились щастям. Я тебе, мабуть, люблю (помниш, Вова, тобі казала: «Я чуствую тебе, Вова!», ти: «Ну й шо?»).

Знаєш, час так швидко летить… Я думаю тільки про тебе, Вова, я хочу тільки тебе. Я шкодую, що не погодилась перенести зустріч на наступний день (біля альтанки чи універу), а в той вечір я не могла, не через те, що була не готова чи не розібралась «в суті» (ти: «нада розібратись в суті») справи… Ти ідеш, я за тобою як хвостик, ти навіть не чекаєш мене, але йдеш досить повільно, щоб я встигала за тобою…бігти… – я тобі не повірила і не довірилась, Вова. Прости мені, коханий.

«Я не залишаюсь в Полтаві!» (Ну чого ти говориш мені неправду? А стєнку ти тоже перевозитимеш?…) 18.09.2004 – день твого весілля… Дівчата з 523: «На якій він женився? на білявій? В нього вроді ще якась була…». В цей день була у батьків, поривалась приїхати в Полтаву, хоч і не знала, що саме в цю суботу ти женився. Мати не пустила.

Я винна сама. Все через тебе. Тепер просто необхідно тримати себе в руках. Пригадались слова з якоїсь пісні: «Две капельки, две капельки, расстались половинки, две капельки, две капельки, две маленькие льдинки. Все падали и падали и мне попали в душу, послушай же, послушай, как просто я люблю тебя…».

07.10.2004.17.30. …хочу написати свої думки, щоб не забути. Ця любов мене вже так дістала, що я не знаю навіть, що робити. Вчора було класно. Я ввечері була активна, мені було харашо. Слухала пісні по радіо (слухала «Руске радіо України») про любов, навіть почула групу «Корни» («Месяц в небе слишком жесток…»). До кінця навіть не дослухала, бо її перервали рекламою. Я думала про тебе, Вова. Що не можна ось так просто загубити в цьому світі людину, яку ти любиш, яка тобі дорога. Я спілкуюся з сотнями людей, які для мене не важать так багато як ти. А з тобою… Я, в принципі, сама винна, вся проблема заключається в мені самій. Навіть не знаю… як мені тепер бути. Сни мені чудні сняться. Ніби на голові у мене замість волосся ростуть білі, м’які, схожі на оленячі, маленькі роги. Шапка із білих  маленьких оленячих рожок. Це просто кошмар.

5 пара, близько 14.30, іду на пару до Мокляка В.М., покрутилась біля дзеркала. Підійшла до університету. Сходжу на сходи. Я навіть не здивувалась. Ти розмовляєш з Олефір Інною, дивишся на неї пильно, точніше уважно. Я подивилася на тебе. Лице в тебе світиться. Мені якось… Це вибило мене з колії (тому я оце сиджу і пишу). І зараз в мені прокидається злоба (психологи кажуть: «злость полезнее, чем отчаяние»). Цілу пару неспокійна, не можу зосередитись, щоки мої палають… Що тут скажеш? Зараз у мене уявно виникла така картина: я тону і не прошу про допомогу, а ти стоїш і спокійно дивишся на це, не думаючи, що треба людину рятувати, ти думаєш про щось своє, з якимось пасивно-філософським спокоєм… (… пройде за місяць… Ти знав(єш), що не пройде! Я навіть «розшукую» Сергія Васільєва (розумно подумати: для чого я це роблю?!), бо «хочу» попросити твій номер мобільного (оце дурепа, не знаю про що з тобою навіть буду говорити; тіпа «як діла-харашо-нормально-пока»). Зараз у мене в голові купа цинічних думок. Я їх краще не писатиму.

Якось слухала «Руске радіо України». Не те щоб я його спеціально слухала. Почула там таке: «Любимой девушке Алиночке. Я уволился с работы» – група «Ария» «Я свободен». Це ж ти тоже міг таке написати, а може даже ти це й написав.

Я узнала номер телефону Сергія Васильєва. Подзвонила, а він запросив мене до себе. Я принесла з собою подарунок для тебе, на твій День народження. Купила набор: ручка і зажигалка…Через кілька років в одній з газет прочитала, якщо ви хочете припинити спілкування з якоюсь людиною, то подаруйте їй запальничку… Якби я знала це раніше, то хоч і не завжди вірю в прикмети – ніколи б в житті не подарувала! Краще б ти її викинув! І якщо вдруг ти читаєш ці рядки і та зажигалка в тебе – будь ласка, викинь її відразу, прошу тебе, Вова!

12.01.2005. 22.10. Позвонил Васильев. Начал поздравлять с Новым Годом. Сказал, что не мог до меня дозвониться (если звонил, что вполне допустимо). Я сказала, что была дома (у меня телефон дома плохо берет). Васильев сказал, что так и подумал («Я так и подумал, что ты в какой-то дыре…»). Еще сказал, что «этого человека я не видел. (?) Но ты не подумай, что я развожу тебя как лоха, кидаю (…). За свой подарок не переживай…и т.д. и т.п. (вроде я за подарок переживаю)». Предложил встретиться. Я не  ответила согласием. Васильев: «Ты что боишся этих встреч? (?)». Я: «Нет, ты что прикалываешся?». Васильев: «Тогда давай общаться по телефону». Я: «А зачем?». Вразумительного ответа – «ноль». Васильев начинает меня учить: «1) не зацикливайся; 2) не глотай таблетки и не обленивайся; 3) нужно стремиться к лучшему; … n) давай я встречу тебя и мы у меня отпразнуем старый Новый Год … (?)». Я отвечаю отказом, говорю, что еду домой, чтобы не пытался звонить, потому что до 30 у меня каникулы. Васильев спрашивает, есть ли у меня любимый человек, который меня не отпускает. (Смешно же отвечать, что Ты, Володя, и есть мой любимый человек, да только…). Отвечаю: «да», «нет», «не знаю». Вот прицепился, что я ему скажу?

Эта ситуация мне не очень приятна. От Васильева я предложений встречаться, мягко говоря, не ожидала. С какой это он стати? А может это проверка на вшивость (Как он про наши отношения отзывался: …уважение было …ты его не добьешся… . Мы тебя не обсуждали, чтоб я завтра стал импотентом, если я вру и т.д.и т.п.). Васильев про тебя: «Я этого человека не видел». Возможные варианты: 1) не видел и 2) видел. Телефон есть у тебя и телефон есть у него и вы знакомы (приятели по бизнесу, но не больше, как говорит Васильев). Он про тебя: «Это не тот человек. Алчный, не составит себе цены, хотя в бизнесе с ним не очень считаются, не может налюбоваться собой («какой я красивый»)». Я не собираюсь обсуждать это мнение Васильева, которое он говорит мне, и следует учесть следующую ситуацию: «Ты что-то хочешь, Сережа?». «Да, хочу». «Но, я не хочу». «Он не дал тебе телефон?». «Нет, не дал». Васильев: «Дибилка, не понимаешь… вроде бы все объяснил, но может быть я ошибся, … это был флирт, не больше, … просмотрели один фильм и поняли по-разному… я этим не занимаюсь… (твое «письмо»…неоднозначное, то ли послал, то ли предложил)…В тот раз: он загорелся, а когда дело дошло до секса … у нее видно с головой не все впорядке…  дал два месяца, раз она этим не занималась… да, уважение было, … ты его не добьешся». Сказал, что если женщина не живет половой жизнью, то после 30 у нее могут начаться проблемы со здоровьем. Я и сама знаю, что словами уважение не вернешь. Васильев мне говорит: «На третьем этаже, допустим, есть Яна, которая через 5 минут ноги расставляет, а тут какая-то Люда… (Хорошей девочке Людочке…Ты меня разводил? А что бы ты потом со мной тоже не общался, послал? Развести как лоха через месяц; дружить – пожалуйста, но не больше. А ты говорил: (в прямом смысле) «…дружба не получиться (у мене є вже два друга, мені їх отак вистачає… пошла…).

Що я не так зробила? Порушила неписані закони спілкування з коханим? А ти б не порушив, якби тобі переповідали уривки наших розмов знайомі. Кажу Юлі Микитенко: «Щось з мене усі прикалуються». (Це з «спокойной ночі», «пошла …»). «Так і ти начни прикалуватися». Я, звичайно, не дожна була тоді до тебе іти: – і ввечері, коли ти мене не запрошував; – і девятого травня, коли ти був злий на мене і збирався іти до «почті жена» (щось Нестеренко перестав водити свою дєвушку в общагу… знайшов полтавську… така ізящна, сімпатічна… його красавіца… там така женщіна… – чула я розмови оточуючих. Сначала думала, що ти її перестав водити, бо щадиш мої чуства. А тепер думаю, що ти просто боявсь, що я почну щось творити при ній. Смішно…: дєвочка! Ти не понімаєш… – така женщіна!

«Чому він мене відштовхує?  Через те, що я целка?». (Васильев: «…кто не обрадуеться – целка… лучше бы она была не целкой»). Васильев (замялся): «Да (ти, тіпа, вгадала)». Я: «Хотя бы общаться…». Васильев: «Думаешь, если бы он хотел, жена бы его удержала? (дальше рассказ-пример). «…женился не для того, тобы разводиться. Любит свою жену. Он хочет спокойной жизни, не хочет ссор в семье… молодая жена… открытая книга… загадка… не знаешь, чего ожидать…». (Ти: …надо чимось пожертвувать, разібратись в суті… в один прекрасний день, ти, Люда, ввірвалась в моє життя і, надіюсь, в один прекрасний день ти з нього підеш, і ти підеш з нього через два тижні… пошла вон (вслух не сказав)… то, що ви хочете від мене на сьогодні?…).

13.01.2005. Боже, Владимир! Я понимаю, что никогда не буду с тобой. Безисходность. Васильев… как мне хочется все высказать этому человеку, мне надоела эта его лапша. Я очень хочу тебя увидеть. А ты не хочешь… Почему?

Квітень 2005. Сиділа на парі в 312 аудиторії. Моя одногрупниця Юля Чмирук: «Нестеренко розбагатів. Зайнявся бізнесом, квартиру купив. Він розумний, а то б і сидів в АСУ за 300 гривень».

26.07.2005. 21.50. Я тепер часто бачу тебе на «Лтаві». (20.30 – реклама на телеканалі «Лтава»). Ти такий… гарний. Надто гарний для мене. Реклама про фірму, де ти працюєш (слово працюєш тобі здається не подобається). Тільки що дивилась твої фотографії (колись мені Сергій Васільєв казав: «Наделала фотографий…». Звідки він узнав?). Пам’ятаєш як ми з тобою зустрілися в дверях інституту. Я тоді в сумці несла фотоплівку, яку взяла у однокурсниці. На ній був негатив фото першої підгрупи з тобою. Ти подивився на мене – зміряв поглядом з ніг до голови. А взагалі то я хочу написати, щоб передати ту атмосферу емоцій. Ти…як мій брат (на фото), мені з тобою так спокійно, затишно, або як мій тато до мене, коли я була маленькою (остання зустріч на лабораторних). От тільки чоловіком своїм я тебе не можу уявити. Я часто дивлюся на себе в зеркало і бачу масу недоліків (якби я могла народитись знову, я б попросила у Бога народитися фізичною величиною у твоєму стилі… еталоном). Надіюсь, що ти щасливий з «любимой девушкой Алиночкой». Знаєш, я б дуже хотіла, щоб ти коли небудь почитав це.  Ти для мене – сонце серед ночі (я бачила його у своїй уяві, коли ти був у гуртожитку і твоє вікно світилося). Я була така щаслива. А як у мене підіймався настрій, коли я випадково або не зовсім випадково «зустрічала твою присутність» у 522 (я визначила для себе: настрій піднімається на 120%!). Вова! Ти знаєш, що зі мною було, коли ти пішов? Боль. Твоя боль пройшла (беручи до уваги «Я свободен») приблизно до початку зими 2004-2005, а моя приблизно за 3-4 тижні до того як я тебе зустріла біля твого нового місця роботи. А то кожної години мені хотілося вмерти. (так і хочеться задати собі саркастичне питання: «І чого ж не вмерла?» Час не прийшов?). Але зараз я хочу, як би там не було, знову спілкуватись з тобою. Зараз у мене починають «підриватися мозги» як тоді, коли я після «спокойной ночі» пішла поздравлять тебе «с праздніком» (на 09.05.2004). Як кажуть, якщо хочеш дізнатись, що про тебе думають, прийди тоді, коли тебе не чекають… А я хочу, щоб ти до мене просто нормально ставився. Хоча, якщо чесно, я й сама не знаю, як я хочу, щоб ти до мене ставився. Як я заздрю тим людям, які щоденно можуть з тобою спілкуватися. Ти потрібен мені (А чи я потрібна? Мабуть, що ні). Сергій Васільєв сказав мені: «Знать тебя он хочет всегда». На що я запитаю тебе: «В наскільки широкому смислі?». Бо ти казав такі слова: «…в один прекрасний день, ти, Люда, ввірвалась в моє життя і, надіюсь, в один прекрасний день ти з нього підеш. І ти з нього підеш через два тижні…»). А взагалі я хочу просто налагодити з тобою стосунки. Я не можу просто отак підійти до тебе і сказати тобі все, пам’ятаючи, як класно ти мене обламав. (Гордість не дозволя). Благими намірами, як кажуть, викладена дорога до пекла. Тому мені простіше тобі написати: я хочу з тобою спілкуватися. А ти? Я за тобою інколи дуже скучаю, дуже хочу, щоб ти чув і памятав мій голос. Хочеш я буду тобі не просто другом, навіть якщо це для тебе буде гра. Дозволь мені повернутися у твоє життя. Ти для мене дуже-дуже дорогий. Я так хочу, щоб ти зробив перший крок.

28.07.2005. 21.15. У нас у будинку, у другій кімнаті, між вікнами, висить вишита картинка «Альонушка». Я її пам’ятаю ще коли була маленькою і жила у бабусі Шури. Вона мені так сподобалась ще тоді, я б хотіла, щоб вона була у мене… Я думаю про університет. Я думаю про тебе. Про твої очі, твоє волосся. Дощ. Тепло і затишок. Я люблю, я мрію, я уявляю. Думаю про щось гарне, приємне. Так у крайньому разі спокійніше. Я спокійна у цьому уявному світі. Я іду сюди тоді, коли відчай, коли плавляться мозги від того, що я розумію, що не подобаюсь, лишня (в голові крутиться словесна інформація: Любимой девушке Алиночке. Я уволился с работы. Ария. Я свободен). Проблема в тому, що я до тебе не наважуюсь підійти, бо згадую слова Васільєва: «…малиш отползай. Ты не в моем стиле. Мне не нравиться цвет лица, глаза, уши…дружить – пожалуйста, но не больше…»; твої слова: «…дружба не получиться… у мене вже є два друга, мені їх отак вистачаєю…»; твою реакцію: 1) Я до тебе: «Вова!» – а ти: «Спокойной ночі…». 2) «С праздніком, Вова!» – «пошла нахуй, блядь! Я сказав: нахуй!».  Однокурсник Вовка Базилевич: «Улибається. Конешно, якщо послав нахуй, то помнить» – це він каже при Люді Калініченко, моїй одногрупниці. Люда Калініченко каже при мені про когось: «Поздравлю с праздніком, то ще й нахуй пошле (сміється)». Я так соскучилась (а як же гордость, достоїнство, самоуважение?..). Не знаю, що повинно статися, щоб я через них переступила. Згадую студенток з педуніверу: «Вона вже так запуталась, що каже прєподаватєлю «Прівєт» (сміх). Ти знав, як достати. Тобі було весело? Гра була цікава? (Боже, яка я наївна дура… Погано, коли серце і розум розміщуються на різних полюсах. Слава Богу, що я вже не розриваюсь всередині від болю. Навєрно, я не так любила. Я боялась, треба було тобі довіритись? Я в душі так надіюсь на чудо, але чудес не буває. Буває тільки: дасть – не дасть, розведе – не розведе і т.д. і т.п. Фантазія, романтика, а життя зводиться до копійки. Згадую слова Сергія Васільєва: «…мне нужна квартира… зачем мне жена, которую я должен буду всему учить…»).

Нехай би щось сталося, тільки б я могла знову з тобою спілкуватись.  Я так хочу знову чути твій голос. Прости мене за все, що я не так зробила. Ніколи не думала, що ти будеш для мене таким важливим. А твої очі (коли вони небайдужі). Я так ізвела себе сдуру… Я так хочу спілкуватись. До зустрічі, коханий… – в позитивному розумінні. А ти: «Кохана (отшив, послав тією запискою)… До зустрічі» – негатив з твоєї сторони. Думаю, років через десять ти до мене заговориш (надіюсь, що це буде раніше). Думаю, що я тобі дам, якщо ти «даси мені надію». Кажуть «мєчтать нє врєдно»… От я і мічтаю. З долею сарказму. Хоча, можливо, сарказм і нідочого.

Ти мене не уважаєш за те, що я до тебе приперлася. Ти вплутав у наші стосунки Васільєва (він деякою мірою подав ідею, за яку ти мене назвав блядью). Це гра? Тоді ти – козел. Тепер ти не хочеш грати в гру. Да, понімаю, любима дєвушка… Целка? Мабуть, ні… Цікаво. А я трачу на тебе свій час. Пішов ти… Нада було іти до тебе, як ти предлагав, щоб швидше забути (ти, може, так думаєш? Мені цікаво). А в тебе руки трусяться (трясущимися руками размер не показывают) і допомога небезоплатна (Ти: «моя допомога небезоплатна»). Можна, я заплачу тобі натурою? (Ти якось дивлячись на лабораторній на стосунки Ліди і Вови, моїх одногрупників, чогось зробив такий коментар: «Володимир зробить це для вас за гроші…»).

Якось літом ішла з центрального ринку. Купила собі червону блузку. На вулицях дуже мало людей. Побачила як ти ідеш мені назустріч з нею. Вона в білому костюмі. Глибоко вагітна. Глянула – ви такі сімейно-щасливі…

Висновки після висновків: від романтики до цинізму, вибач, раціональності… Вовка Рубан: «Маленькі, дурненькі – от і закохуються». Вовка Базилевич про тебе, як ти одягнувсь на пару дуже елегантно: «У когось кришу рве». Вовка Базилевич про тебе відносно мене: «Раз в году побачить». Дівчата висловлюються інакше: «Не може тепер без неї жити» (це після того як ти приходив в універ у вівторк, біля аудиторій 116, 119, такий погляд у тебе тоді був: «зелене світло». Я тоді ще бачила Лєну Задорожну і щось їй даже говорила. А зараз, 06.11.2010 (через 5 років дійшло), думаю: це ж 14.10.2005 в тебе дитина родилась, згадав блядь (казав мій тато, що так може бути), да, коханий? Правду казав Сергій Васільєв: «Лучше б вона була не целкой. Підросте – пойме» (А сам, старий хрен, захотів целки). Папа: «Дала б і розійшлись як в морі кораблі». Вовка Базилевич: «Розійшлись як в морі кораблі». Дівчата з 521: (розовий шарік, здутий, висів на міні-картинці над моїм ліжком) – «То знак (тіпа як використаний презерватив (сміх)».

Згадала твоє бивше увліченіє – Юлю. Погляд у неї на мене один раз був – вовчий.

Бабуся Шура: «Гарний, та не твій. У нього он які гарні були та не попали. А ти спала як і красу роздавали і спала як і щастя роздавали. А його жінці бач… щаслива… (…я хочу бути твоєю жінкою…, а Сергій Васільєв від твого імені: «…зачем мне жена, которую я должен буду всему учить… малыш, ты – не в моем стиле… не пошлешь же ты человека на три веселых буквы, если он тратит свое время, дарит цветы…». Ти: «…пошла нахуй, блядь… може колись…». Сергій Васільєв: «…а дошло дело до секса… дал ей два месяца… у нее, наверное, с головой не все в порядке… ты что, дыбилка, не понимаешь?…» (що ти йому не нравишся). Бабуся: «Він тебе блядью назвав, нахуй послав, а ти…Не говори мені за нього лучше. Чого ти його досі з голови не можеш викинути».

Папа: «Чого ти лазиш там, де він ходе? Не ходи там і не общайся з його друзьями».

Мама: «Викинь ту дурницю з голови. Він тобі не нужен».

Вадім-Пумба: «Сходила, поблядувала. Любіть і надійтесь, що люблять вас».

Я скучаю, ти мені потрібен. Я точно ненормальна.