Аліна кинулась бити мене ключами по голові, тоді відскочила вгору на сходи і почала кричати: «Она меня бьет!». Спустилась міліція. Ти. Дивлюсь на твоє лице: «Вова, з тобою все нормально?». Ти знервований: «Она побила мою жену!»

24.09.2013. Була вихідна. Прийшла вранці до будинку. Ти вийшов з пакетом сміття. Сідав у машину: «Вон нахуй!». Побігла за тобою до магазину. «Вова!». Мене не ждав, поїхав. Пішла в лікарню, «лікувати» рубець:(. Приїхала в гуртожиток. Постірала, поприбирала. Іти. Чого в гуртожитку сидіти. Хоч побачу тебе, як з роботи приїдеш. Що таке зі мною, ніяк не можу вибрати спідницю. Чого я тягну час? Поїхала на Нєстєрова. Ішла і думала, що як побачу тебе, як ти приїдеш із роботи, проситиму, щоб ти пішов до мене. Чого ж, чого ж ти стільки років не йдеш. Приколи на радіо. Чи ти доводиш мене до божевілля. Мій час. Ти його не ціниш. Стала напроти під’їзду. Через якийсь час вийшов Романчук. Побіг до гаражів. Приїхав на білій іномарці.  Кинувсь бігти до мене… Я тікати. Вернулась. Він побачив. Опять погнавсь. Відбігла до 1 під’їзду: «Щас міліцію визву!». Побачила, що він стоїть, дзвонить по мобільному. Вибігли до машини Аліна з дітьми. Проїхали повз магазин. Іду, клену в душі Аліну і її дітей. Тоді вернулась. Побачила, що Романчук закрив гараж. Начало сьомої. Пішла під вікнами. Ти де? Від магазину побачила наче «самару». Підійшла ближче. Прозівала як ти приїхав. Боже… Стала. Пішла до магазину. Побачила молодого чоловіка. Попросила його піти зі мною до тебе. Він погодивсь. Піднялись на 5 поверх. На його дзвінок ти обізвавсь, а двері не відкрив. Як я обізвалась, що це я попросила цього чоловіка провести мене до тебе – ніякої відповіді. Спустились вниз. Відійшли від під’їзду. Оглянувшись побачила Романчука. Він біг у під’їзд і через вікна було видно як біг сходами. Незнайомець пішов. Що робити? Пройшло хвилин 10, ніхто з під’їзду не вийшов. Сама боюсь іти. Подзвоила до твоїх рідних у Старий Іржавець, розказала ситуацію, сказала за те, що переживаю за тебе. Тоді набрала 102. 20.14. Через півгодини знову набрала. Слава Богу, приїхали хоч пів на десяту. Сказали мені стояти в під’їзді, щоб я не піднімалась, а чекала. Чую відкрились двері. Дитячий голос, чути називають мене ідіоткою… («забирай свою идиотку»). Скоро відкрились двері в під’їзд. Забігла Аліна. Кинулась бити мене ключами по голові. Получила пару раз, прийшла до тями, вирвала в неї з рук ключі. Аліна відскочила вгору на сходи і почала кричати: «Она меня бьет!». Спустилась міліція. Ти. Дивлюсь на твоє лице: «Вова, з тобою все нормально?». Ти високий, худий, волосатий. Кричиш: «Она побила мою жену!». Аліна щось казала, що я її била. Кажу: «Підеш побої знімеш». Вона: «…и сниму!..». Вивели мене на вулицю. Мене всю трусить. Дєвушка з міліції кричить на мене. На голові виросли не тільки роги, а й гулі. Набираю скору. Зайнято. Взяли трубку, вислухали. Міліція посадила в машину. Вони праві. Дєвушка кричить на мене: «Ти знаєш хто ти?». «Ідіотка», плачу. Рука в крові. І гулі на лобі, і шкіра роздерта трохи. Попросила вибачення, що викликала їх. Дєвушка з міліції: «Таке не вибачають. У цих людей треба просити вибачення!..». Перед цим казала на мене, що і деякі сусіди жалілись, спитала чи не хочу я, щоб мені добровільно організували психічну допомогу, казала, що я ненормальна і як вона мене тут вранці побачить, то я буду мити в сізо поли. Чого сперечатись? Я їх викликала, я, звичайно, винна. Це ж не на Половки нарядом міліції їхати рецидивістку затримувати… Зразкову сім’ю потурбували… Може батько Аліни не тобі летів морду бити, а думав мене там застати? Чого тебе бити? Все таки ти подарив родині двох дітей, гроші з роботи їм приносиш, а на мене плюєш і посилаєш… В лікарні струсу не виявили. Слава Богу. Гарно почувати себе ганчіркою після обіцянок на «Русскому радио»-України»… 25.09.2013. Заснула пів на другу ночі. Встала в шість. Серце стукає нормально. Таксист, з яким домовлялась не зміг чи не захотів приїхати. Поїхала на Браїлки. На повороті дороги побачила «самару». Підійшла до неї. Дивлюсь тобі в очі, смикаю двері. Ти: «Пошла нахуй!». Зрачки не розширені. Поїхав в сторону мосту. Значить може пів на восьму привіз дочку в школу. Їдеш у вісім, приїздиш у шість. От. Де робиш, Вова? От і обіцянки-цяцянки. Обійшла «Алмазний». Машини немає. Пішла через трасу  до «Епіцентра» – шукай вітра в полі. Поїхала в Київський РВ, написала заяву на Аліну. Сміються там з мене. 27.09.2013. 26.09.2013. Думала узнати чи ти знайшов може десь роботу в районі Половок. Стала недалеко від зупинки «Бібліотека». Ще немає восьмої. Побачила. Поїхала на «Алмазний». Машина стоїть біля ринку. Пішла до магазину. Голуби налетіли, повсідались напроти магазину. Ти скоро вийшов. Усміхаєшся. В руці якісь чи то зошити чи то папери. Пішов до машини. «Вова…». Сів у машину. Постояла біля машини, ти завів її і поїхав. Значить роботи ти міг собі ще й не знайти. 27.09.2013. Проснулась вранці. Нікуди не їхала. Третій день застуди. Стало легше. Думала – скільки років я сама. Ти через ту жінку… перевів мені молодість. Вона гарніша, ніж я. Тому ти зі мною не общаєшся. Тільки перевів мені життя з тією радіостанцією. Знайшла в інтернеті газету «Коло», написала два повідомлення: «Доброго дня, пані Ніно. Дуже хорошої думки про газету “Коло”. Тому звертаюсь до Вас, як до журналіста, оскільки сама не в силах вирішити дане питання. Питання стосується приватного спілкування з молодим чоловіком Володимиром, яке на протязі кількох років без моєї згоди коментувалось між піснями, в деяких піснях та деяких передачах на радіостанції «Русское радио»-Україна». Інформацію в ефірі радіостанції, яку спочатку я сприйняла як просте співпадіння схожих життєвих ситуацій, потім як шизофренію, почали коментувати як знайомі так і малознайомі мені люди. Приводжу кілька прикладів коментарів на радіостанції  та знайомих. Після того як я зайшла на роботу до Володимира, з яким я не спілкувалась півтора року, щоб поговорити з ним про те, що на радіостанції «Русское радио»-Україна» звучать натяки, які нагадують наше з ним спілкування до його одруження, наступного вечора в ефірі цієї радіостанції радіоведуча озвучила наступне речення: – «вчора відвідала друзів, вона чогось не розуміє, але якщо вона вірить, то все неодмінно буде добре. Треба тільки трошечки потерпіти, почекати» (ефір, 09.07.2006); Влітку 2007 Володимир приїздить вночі з Браїлок, де він живе в приймах, на Південний вокзал, де я зустрічала родичів, показується мені на очі (його також бачила наша спільна знайома з педуніверу), а після цього запитує мене по мобільному чи є в мене «якісь аудіо-відеозаписи» – – «щоб ви не почували себе одинокими» (коментар в ефірі наступного дня); – «заказав їй радіостанцію, щоб вона мічтала. Мічта ідіота» (Чоботаренко С., сусідка по гуртожитку на Браїлках, де я тоді проживала, 14.01.2007). 13.03.2007  через знайомих дізналась, де живе Володимир і прийшла вранці до нього додому. Виявилось, що у жінки, з якою він одруживсь, очі голубого кольору. Одного разу, коли я прийшла до Володимира на роботу, його співробітник сказав мені, щоб я більше не приходила. Запитую його чи можу я приходити менше. Володимир був поряд і чув цей діалог, але нічого не казав. Невдовзі на радіостанції в ефірі починають прокручувати пісню «Не надо» з словами «мне не надо ни больше ни меньше» (маю запис цієї пісні). Паралельно з нею в ефірі звучить пісні (на жаль не знаю назви) зі словами: «…в твоих голубых глазах… я нашел свою мелодию любви… я вновь позову тебя…». – «інженери не тільки своїм жінкам пісні заказують» (Ізмайлова І.І., начальник відділу видавничої справи управління у справах преси та інформації Полтавської ОДА, грудень 2007); Намагаючись розібратись у цій ситуації, я приходжу до Володимира на роботу. Він зустрічає мене словами: «Тобі що ноги поперебивати, щоб ти не приходила?». – «сказав їй ноги поперебиває, а вона все рівно ходитиме, бо любить» (Чоботаренко С., через кілька днів після моєї розмови тет-а-тет з Володимиром); – «вони безжальні, вони поперебивають вам ноги» (через досить короткий проміжок часу на радіостанції з’являється передача «Хороший час», яка кожного разу починається цими словами). У 2006-2007 я проживала в гуртожитку на Браїлках. Одного разу набрала номер телефону ефіру цієї радіостанції, захотіла передати привіт Володимиру. Радіоведучий запитав мене, де він живе. Сказала, що за дві зупинки від мене. Я заплатила за проживання в гуртожитку за літні місяці у жовтні і це стало приводом, щоб мене у жовтні попросили виселитись з цього гуртожитку. Коли перевозила речі в інший гуртожиток, водій вантажівки ввімкнув «Русское радио»-України», почула коментар: «Це вам обирати за скільки зупинок жити від коханої людини», потім поставили  пісню Н. Валевської  «Две остановки». Про коментарі в ефірі цієї радіостанції, пісні та передачі, що звучали далі та подальший перебіг подій, є інформація на сайті в інтернеті. Інформація на ньому взята з мого щоденника, який я вела для себе. Адреса сайту: kohanomu.com. Недавно Володимир ударив мене по носі, перебив. Потім мене викликали в суд, бо він написав, що я на нього нібито накинулась. Знайома порадила взяти в суд довідку з психоневрологічного диспансеру, що я не перебуваю у них на обліку. Коли я туди поїхала, то дізналась, що в диспансері на мене написано 4 чи 5 заяв. Останню туди привіз Володимир. В диспансері мені сказали, що в заяві написано, що я погрожувала самогубством, вбити його жінку і дітей. Під цими словами підписалось 40 людей з ринку «Алмазний». Я такого не писала і не говорила, а не те, щоб кричала. Після того як влітку 2009 Володимир разом із своїми новими співробітниками закрив мене в  магазині «Сота» (магазин знаходиться на ринку «Алмазний»), поставив мені перероблену пісню з передачі «Русского радио»-України» «Антизолотой граммофон» про «маленькую девочку» з обіцянками, а навесні  2010 жінка, з якою він розписавсь, народила йому сина, я звернулась в психлікарню Мальцева. Сказали, що шизофренії в мене поки що немає і щоб я більше до них не приїздила. У квітні 2011, після того як в черговий раз, Володимир побив мене руками по голові і я знову потрапила в лікарню зі струсом мозку, я поїхала на радіостанцію «Русское радио»-Україна». Говорила з радіоведучею Надею Івановою, зверталась до ведучих «будильник-шоу» С. Галібіна і А.Свірідової. Надя сказала: «кто то хочет сохранить семью, ты не там ищешь корни». Прослухали пісню «Не надо», в якій звучить і назва радіостанції і слоган, сказали, що в них така пісня не звучала. Запитали мене, чого я не звернулась до виконавців пісень. Сказали мені чи я хочу, щоб закрили радіостанцію, на якій працює 140 людей, у яких сім’ї і діти. Випровадили мене за 10 хвилин. Через кілька місяців я дізналась, що Надя Іванова, а пізніше Галібін і Свірідова перейшли на «Наше радіо». Приводжу кілька відповідей  продюсерів виконавців, до яких я зверталась. Ірина Горовая: «…даже если ты убьешь эту его жену – любви все равно не вернеш…это шоу-бизнес, чтобы людям было интересно… да Вы просто сумашедшая…». Володимир Пригладь, чоловік Валевської: «…не примеряйте на себя…». Через інтернет, соціальні мережі я зверталась до дирекції цієї радіостанції. Також я зверталась на Держкомтелерадіо України. Реакції немає ніякої. Від представника держкомтелерадіо України в Полтавській області на моє письмове звернення прийшла відповідь, що по закону записи радіоефіру зберігаються 14 днів і в них немає змоги перевірити вказані мною факти. Теща Володимира Романчук Валентина, завгосп 13 школи, і її дочка Аліна, вчителька музики 13 школи, на якій одруживсь Володимир, розповідають людям, що я хвора на шизофренію. Коли Аліна почула, що я говорила біля її будинку за обіцянки-пісні  Володимира забрати мене, то ввімкнула голосно музикальний центр: «а пока ни кола ни двора и ни сада». Сусіди розповіли, що Аліна минулого літа розносила по під’їздах будинку оголошення, що до будинку приходить хвора на шизофренію і щоб її чоловіка не звали, якщо вона проситиме. Романчук Валентина і її дочка пишуть заяви в міліцію, що я телефоную і погрожую їм фізичною розправою. За останні 4-5 років ще жодного разу трубку домашнього телефону ніхто не підняв! Крім того, коли Володимир хворіє, я переживаю через те, що в 2008 був випадок, після того як він, за бажанням рідні жінки, перейшов на інше місце роботи, і я дізнавшись де він працює, поїхала до нього, то він вийшов з магазину і в нього була сильно розпухла рука. Він нічого мені не говорив, його співробітники сказали, що його покусала зла собака. Після того як я подзвонила до його батьків у село, його батько звернувсь до депутата Верховної ради від Оржицього району (про це мені сказав Черчатий, начальник Головдержслужби Полтавської ОДА), щоб мене звільнили з облдержадміністрації за переслідування його сина. Директор ТРЦ «Київ» Барабаш Галина Григорівна, яка в курсі цієї ситуації, до якої я зверталась, коли Володимир в який раз захворів, сказала мені: «Я не знаю Сергея Кузина. Люди ведь вам не обещали, что вы будете вместе». А для чого тоді люди вмішувались в моє життя? Коли мене взяли на роботу оператором в ДМІ м. Полтави, на радіостанції  в новинах піарили мера Матковського, радіоведуча озвучила таке речення: «Не думайте, що «Русское радио» поставить ще якусь пісню, щоб було веселіше, але й чоловік прийде». То чому ж немає логічного продовження і чоловік не йде? Адже через кілька років мені буде важко народжувати. Я дуже переживаю і нервую. Якби ситуація була звичайна, без коментування її кілька років підряд в ефірі радіостанції «Русское радио»-Україна», або якби хоча б Володимир реально нормально спілкувавсь зі мною, приходив чи хоча б дзвонив, то ніяких питань чи претензій до радіостанції «Русское радио-«Україна» не виникло б в принципі. Мені забороняють заходити в магазин, де Володимир працював майстром (хочу додати, що в дуже поганих умовах і неофіційно). Для того, щоб його побачити мені доводиться чекати годинами біля магазину, хоч інші люди заходять до нього вільно. А в мене теж є якась робота, свої справи. Мої звернення в міліцію та захист прав споживачів нічого на краще не змінили. Нещодавно Володимира звільнили з його неофіційної роботи, на якій він пропрацював більше 5 років, через моє звернення в Держінспецію з питань захисту прав споживачів України. Власникам магазину простіше звільнити працівника, ніж дозволити мені, як і іншим людям, заходити до їхнього магазину. Коли я приходжу до будинку, в якому він живе, вибігає Романчук Сергій, батько Аліни, погрожує мені. Звертатись в міліцію мало сенсу. Якщо розглядати моральну сторону питання, наявність сім’ї, дітей, то в 2006, коли почались ці «приколи» на радіо, у Володимира вже була сім’я і дитина. Мені потрібна родина з Володимиром, а він так поводить себе, наче хоче щоб я поїхала в дурдом і там залишилась. В мене склалось враження, що цей «цирк» був лише для того, щоб заробити гроші і підняти рейтинги радіостанції, а мої інтереси як жінки були цікавими як інформаційна основа шоу на радіо. Оскільки мій час не безкінечний, надію дали, а на ділі нічого на краще не змінилось, тільки принижують моє добре ім’я, то звертаюсь до Вас за журналістською допомогою.   З повагою   Тимошенко Л.Г.» Прийшла відповідь: «Пані Людмило, із усього цього сумбуру зрозуміло одне: знайдіть інший об’єкт кохання і не переслідуйте того чоловіка, бо виглядає, що ви ж таки його переслідуєте. І перестаньте слухати те радіо, є інші більш цікаві рдіостанції, бо дійсно навіть збіги вам можуть  здавуатись причетними до вас. У цій ситуації ми допомогти не можемо, бо наша допомога можео обернутись проти вас. Знову ж наголошу, з викладеного вами листа так випливає. У Володимира родина, тож якщо ви продовжуєте спілкування , а він не бажає, то вам загрожуєе стаття за пересілдування. Життя не варте того. І ще: знайдіть хорого психолога і рорзкрийте душу, це допомагає, він дасть слушні поради. З повагою, Ніна Король   Четверг, 26 сентября 2013, 12:18»   «Дякую, Ніно, Вам за відповідь. Прочитала Вашого листа і подумала: не можете чи не хочете? На сайті kohanomu.com, крім сумбуру викладенні факти і невигадані мною висловлювання інших людей (не працівників вказаної радіостанції) про “збіги”, “переслідування”. Там є також інформація про “розкривання душі” психологам і психотерапевтам. Майже по дням. Виникає питання, чого ж Володимир і його родина за ці 7 років досі не звернулись в міліцію з заявою про переслідування або не відправили мене в спеціалізований заклад? Щодо статті про переслідування, про яку ви написали, то  в суді це треба довести. Було б цікаво послухати в суді свідчення не тільки родини Володимира, але й моїх колишніх сусідів та праціників з радіостанції. Невже так просто можна давати людині надію, а потім прикриватись жінкою і дітьми, знаючи про мої бажання мати з ним родину.Думаю, що Ви не хочете братись за це, бо в цій ситуації я опоную сімейним цінностям іншої родини. А мої сімейні цінності, бажання кохати, бути коханою дружиною, мати дітей  – їх я не можу зреалізувати через відсутність коханого чоловіка, який дав мені надію таким “цікавим” способом. Ви мені радите змінити об”кт кохання так , наче мова йде про рукавички: сьогодні одні, завтра – інші. Не ображайтесь. Просто я вважаю, кохаючи когось, ви б не стали розмінюватись на людину, яку не кохаєте, тільки тому, що комусь це заважає або когось це влаштовує. Можливо я щось написала не так у першому своєму листі, що Ви зробили висновки, що мені зашкодить Ваша допомога. Мені зашкодить не допомога, а її відсутність. З повагою Людмила» 30.09.2013. 29.09.2013. Зайшла в електронку. Прийшов лист з газети «Коло»: «Можливо і не так Ви написали, Людмило! У чоловіка. якого ви кохаєте, давно інша родина, кохання і дитина. Не подали в міліцію, бо, певно, думають, що Ви заспокоїтесь. Хоча я людина стороння, усього не знаю, суджу сую’єктивно, що кохати не примусиш. Я б шукала іншого, тому Вам це радила. А радіостанція… якщо Ви хоч трохи знаєте закони, то теж треба довести, що там ідеться в ефірах про Вас. Якщо немає точних імені, прізвища, міста , вулиці, то це ніхто до уваги не братиме, зібг і все! Повірте. Щиро зичу Вам щастя. Але допомагати ми в такій ситуації не можемо. Полоскати чужу білизну в газеті – це не для нашого видання. А якщо була б публікація, то з купою свідків, усі сторони конфлікту. Конфлікт лиш в тому, що хто один досі не відпускає старі стосунки і живе минулим. До побачення. Ви написали, до речі, багатьом моїм колегам, це також схоже на нав’язливість і переслідування, ми усі листи читаємо і без уваги не залишаємо, повірте. До побачення. Мої поради були щирі, а то Ваше життя, Вам і вирішувати. Може, психолог, допоможе розібратись у ситуації Вам. Пятница, 27 сентября 2013, 16:05.» Кілька разів «до побачення» написала. Це мені нагадало квітень 2011 і «відвідування» «друзів» у Києві на «Русскому радіо»-Україна». Там теж не дуже охоче зі мною говорили, все зводили до «до побачення». Вона правильно написала: для чого їм цей геморой… На радіо всі сторони конфлікту вже фігурували… без імен і вулиць… Назвали нав’язливою… Учора  приїхала від батьків. Прийшла на Нєстєрова. Самара стоїть біля під’їзду. Негарні почуття, що ти їбешся з тією курвою, будь прокляті її очі і її діти. Сиділа на касі, думала про це. Встала в сім. Прибігла на Нєстєрова. Ти вийшов з пакетом мусора. Побігла до тебе. Ти сів у машину. Відкрила дверці. «Пошла вон! С первого раза, сука, не понимаешь?!». «Я понімаю! Я скучила. Коли ти до мене прийдеш?!». Поїхав повз 13 школу. Після лікування рубця, поїхала до Алмазного. Якісь молоді хлопці на моє прохання згодились запитати в «Соті», де тебе знайти. Нічого вони там не узнали. Зайшла запитати в «Соту» на Мотелі. Вітька: «Пошла вон! Шизофренічка!». «Я щас піду! У вашого магазина будуть проблеми! Чого ви мене не впускаєте?». Дівчина поряд: «Люда, це в тебе будуть проблеми». Поїхала в захист прав споживачів. «Приходьте завтра… або в середу…». Підійшла до юриста: «Ви юрист?». Вона: «Я не юрист. Я ніхто…». «Так, а що ж Ви тоді тут робите?».  «У мене сьогодні неприйомний день…». Зустріла знайомого з роботи. Сказав, що точка «Соти» є на Шевченка. Пішла. Обійшла кілька магазинів. Нічого там немає. І тебе тоже. Приїхала начало на 17 на Нєстєрова. Десь 17.44 побачила напроти Аліниного під’їзду «самару». Побігла, бо стояла біля магазину: «Вова!». Ти витягав чорний пакет з продуктами, поніс Аліні і вашим виїбкам. В дверях під’їзду – прєдсєдатель будинку, закрив двері. А ти помелькав у вікнах, піднімавсь сходами до сім’ї, будь вона тобі проклята. Стала напроти вікон Аліниної квартири. Набираю її домашній. Якась жінка з 5 поверху кілька разів виглянула. Постояла кілька хвилин, пішла на зупинку. Десь узялись сльози. Їду в тролейбусі, реву. Будь проклята твоя з Аліною сім’я, будь прокляті її з тобою діти. 19.16 Прийшов участковий Євгеній Леонідович: «Що у Вас там трапилось 24? Жінку за патлі тягали?..». Аліна написала, що я вчинила з нею бійку. Будь проклятий її брехливий язик.